з ними, полегшив тягар народу, добре опорядив усі служби, збудував фортеці, спорудив кам’яниці в Празі і так добре опорядив замок, за мурами якого ми провадимо тепер раду, що він ще ніколи не був таким гарним; князь жив помірковано, в його келиху вже не було п’янких напоїв, він нагромадив скарб для наступника і переймався тепер захистом кордону від Польщі, звідки могла прийти небезпека. Наш обов’язок – ставитись до нього з удячністю і повагою, тож нумо доведімо це, вирішивши питання про теперішню перешкоду з удячністю і справедливістю, бо тільки так і можна вирішити його. А тепер я повинен сказати про сумне. Ясновельможний князь Собеслав захворів, лікар сказав, що невдовзі він відійде, князь уже не матиме змоги виховати до зрілості свого сина, визначеного наступника, щоб той син твердо взяв обидві землі в свої руки і міг керувати ними. Ми співчуваємо князеві, тож нумо вирішувати питання про цю перешкоду зі співчуттям, бо тільки так його можна вирішити. Цей молодик прийшов сюди з волі князя Собеслава. Князь не міг послати на ці збори жодного леха чи якогось іншого належного посланця, бо він не скликав цей з’їзд, і він не міг чекати, поки котрийсь із панів держави принесе звістку, бо його підганяє час і він дізнався б про справи тільки тоді, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дізнатися, що відбувається, й повідомити князю. Князь щиро признався, що хоче тільки знати, що відбувається, а потім помре, і молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою підступів, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати наші постанови. Тож вирішуймо це питання по щирості, бо тільки так і можна вирішити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вірить у його чесність, він не довіряє всім звісткам про нас, які доходять до нього іншими шляхами, і не довіряє нашим зборам. Отже, ми повинні засвідчити князеві, що й у думці не маємо нічого лихого проти нього, а також те, що цієї тяжкої пори, коли він має покинути нас, ми зібралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут країни не був ані порушений, ані втрачений. Сам князь, якби був присутній, мав би думати так, як і ми, бо ж він уже не може виховати свого сина і наступника, і навіть майбутній князь, якщо його оберуть на цьому з’їзді, не захотів би підніматися до своєї князівської гідності з ночі й таємниці, а хотів би неприховано й справедливо. Послати вісника до князя ми не можемо, бо князь не довірятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скінчиться. Тож визнаймо чоловіка, якого прислав князь, за посланця й пустімо його на наш з’їзд, як свідка переговорів, щоб він розповів про них і підніс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але він тут із волі князя, тож відкинути його означало б відкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичів нашої держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, він добре вихований, як свідчать його мова і поведінка, бо вони такі, як у шляхтичів нашої країни. Навіть перед тими, хто з далеких країв спрямовує на нас свої очі, ми анітрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо наші дії не бояться світла гласності. Так, я благав би Бога, щоб ми могли
