Горіли цигарки на землі, зірки миготіли в небі, вода билася в обшивку дебаркадера.
Мержинський. Ось вам, товариші, картина нашого становища! От вам справедливість нашого начальства! Питається, коли ж цьому настане кінець? Коли нарешті з нами будуть обходитись, як із людьми, а не як зі скотиною? Коли доб’ємося ми собі людських прав? Тоді, товариші, коли ми навчимося приймати близько до серця інтереси своїх товаришів, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спільною образою, тоді ми зрозуміємо, що, вдаривши одного робітника, начальство принизило й образило всіх нас…
До мене нахилилась Віра Крижанівська і шепотіла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотіла про Тебе, такого далекого і належного всім цим живим і полум’яним душам з корабельних майстерень.
– Це, Ларисо Петрівно, типовий революціонер-романтик. Ви ж таких уподобляєте. Дуже нервовий і вразливий, він із-за цього Шума підняв цілу бучу в нашому Комітеті й добився свого – завтра буде страйк.
Мержинський. Товариші! Невже ми залишимо непокараним цей звірячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тільки ойкати та охати? Невже нікому з нас не стане соромно за свою байдужість? Ні, заради своїх людських прав, заради своєї честі ми не повинні допускати, щоб наші права і нашу особистість топтав ногами всілякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбігається на всі боки. Ми ж люди, чуєте, ми ж усе-таки люди, ми чесні трудівники, що своїм потом і кров’ю утримують зграю хижаків, які над нами насміхаються і вважають згірше скотини! Годі терпіти! В кого є совість, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розуміти образи, – повстаньте всі як один, і чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не беріться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – він принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде відповідь.
Сотні робітників на човнах і на дебаркадері, біля стапелів корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де іменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усі принишкли, але ідея страйку вже заполонила кожного. Віра Крижанівська по-товариськи обціловувала Тебе, а я охолоджувала гарячі руки в нічній дніпровській воді, терла собі скроні і чоло…
…Поїзд зупинився, очікуючи на зустрічний. В темряві бігали ліхтарі залізничників, миготіли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станційний дзвін. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моєму голосі, у моєму шепоті, що лишався із сичанням грудневого дощу, із завиванням поліського вітру, з биттям мого серця:
О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом,