Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.
Їду до Тебе, Сергію.
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.
І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.
Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!
З’явися мені таким, яким уже не будеш…
У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.
Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.
І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.
– Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.
Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.
– Рада познайомитись. Лариса Косач.
– Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.
– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.
– Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».
– Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».
– От