Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…
… Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?
…Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.
У кожного люду, у кожній країні
Живе такий спогад, що в його давнині
Були золотії віки.
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього світу; не тільки на гробі
Складались поетам вінки…
…Богам були рівні співці-лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім магнатськім гурті;
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани – і ті золоті!
Так… В кожній країні є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співці:
З них деякі вічнії співи зложили.
А як їх наймення? І де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці?!
Ті вічні пісні, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети-нащадки
І батьківським шляхом пішли:
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті…
Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами.