– Там хтось є, – сказала вона і здивувалася: сама ж замикала на ключ, коли батька винесли, а двері лиш ледь-ледь причинені.
Усі троє кинулися туди. В кутку біля дубової шафи стояла Софія. Від несподіванки вона здригнулася, зніяковіла, але зразу ж опанувала себе й так, наче нічого особливого не сталося, подала чоловікові папір.
– Ось, Юзику, батьківський заповіт. Перед смертю він мені сказав про нього… Ой батьку наш, батьку!..
Сестра потягнулася до паперу, але Юзеф міцно тримав його у своїх руках, і вона змушена була читати з-за братового плеча. Старий Вітте заповів, щоб усе його майно діти розділили між собою порівну.
Текля зиркнула на підлогу і запримітила клаптики пошматованого конверта. Якби їх скласти, то можна було б прочитати: «Розпечатати на третій день після мого похорону».
Розділ вісімнадцятий
Візит до Варшави
Польський король Станіслав Понятовський давно збирався побачити грекиню, про яку після її перебування в Парижі загомоніли у європейських столицях. Та все не було нагоди. Після смерті кам’янецького коменданта така нагода випала. Він запросив подружжя Вітте до столиці.
І ось камергер Адам Свенціцький доповів королю:
– Полковник війська польського пан Юзеф Вітте з дружиною прибули до Варшави.
Понятовський наче не почув цих слів. Він сидів за масивним столом і водив по паперу гусячим пером. Крізь кольорові шибки високих венеціанських вікон райдугою проникало полуденне сонце, вигравало на білій, із золотою облямівкою королівській мантії, дрижало спалахами в начищеній до блиску бронзі канделябрів.
Нарешті король відклав перо і підвів на Свенціцького очі:
– Ви припізнилися з новиною. Про це вже повідомив мене гетьман Браніцький.
«Ач, шельма, уже встиг!» – злісно подумав Свенціцький, вклонився і вийшов. Він ненавидів Ксаверія Браніцького, бо цей пихатий граф своїм нахабством принижував його гідність. Навіть найзначніші особи потрапляли до короля лише через нього, камергера Свенціцького, а той частенько обходився без його послуг. Побутувала думка, що одного разу після доброго келиха бордоського Станіслав Понятовський програв у карти Браніцькому королівську корону. Хоч великий гетьман великодушно відмовився від свого виграшу, а проте король опинився в нього на гачку. Володар побоювався Браніцького ще й тому, що за гетьманською спиною стояли дуже впливові магнати – Фелікс Потоцький, Северин Ржевуський і князь Антонін Четвертинський. Щоб не нажити собі ворога, король ніколи ні в чому не перечив Браніцькому, терпів його розв’язність і нахабство. Відчувши слабкості в королівській вдачі, великий гетьман користувався цим. Ось і тепер він безцеремонно увійшов до королівського кабінету:
– Ваша величносте, я запевнив пані Вітте, що вона удостоїться бачити свого володаря сьогодні… Ця красуня побувала вже у французького короля, який, на мою думку, покладає на неї свої політичні надії.
«Отакої! Без моєї згоди він запевнив!» – подумав