– Може, пан економ змилосердиться та почекає з податком до тепла? Буде дорога до Жванця чи Кам’янця, встарають на ярмарку, та й оддадуть віконне. Змилуйся, пане окомоне, – благав попик слабким, рипучим голосом.
Стасько схилив голову, потер носком чобота по підлозі, подумав.
– Гаразд! – ляснув нагаєм по халяві. – Я милосердний, можу й почекати. Але на першому ж ярмарку щоб грошей устарали, бо пан Юзеф чекає, йому в Парижі без кошту не можна… А шибки вкласти негайно. Все одно податку віконного нікому не уникнути.
Десь через тиждень вгамувалася хурделиця, потеплішало, і до Жванця посунула велика валка з сіном для коней прикордонного загону. За нею сумно брели, згорбившись під клунками, млиняни. Ще звечора економ розіслав по дворах десяцьких нагадати селянам, що завтра санний обоз проторує шлях до міста…
Сплатили селяни і цей податок. А навесні молоді пани повернулися з Парижа.
Розділ сімнадцятий
Реквієм
Ні з того ні з сього причинилася з Яном Вітте хвороба. Паморочилося в голові, душило в грудях, нудило. Старий генерал бадьорився, як і раніше, навідувався в солдатські казарми, гримав на підлеглих, видавав накази, намагався братися до будь-яких справ, аби не сидіти вдома, а з настанням вечора впадав у страх, бо ночі для нього стали нестерпними: не міг спати, кашляв, стогнав, його дратував найменший звук.
Відтоді, як старий занедужав, Софія щодня навідувалася до нього, клопотала по господарству, доглядала, напувала його цілющим зіллям, бо ліки, якими напихав хворого гарнізонний лікар, не допомагали. Вона підносила в срібній чарочці до його посинілих губ каламутний напій. Старий бурчав, відмахувався кволими руками, але настирлива невістка не відступалася.
– Бр-рр! Гірке! – морщився він. – Та солодкі твої клопоти, доню. Не думав, не гадав, що ти така щира і дбайлива дитина… А де Юзеф?
– У Лядові інспекцію робить.
– Лайдак! Розтринькав гроші у Парижі – протринькає й полковницький мундир. Я його в той мундир одягнув, я й витрушу з нього. Повернеться з Лядова, скажи, нехай зайде. Важливу справу до нього маю.
– Добре, тату. Скажу. Мені так нудно без нього! Довго щось він по тих інспекціях їздить. Уже й очі втомила виглядаючи… Що вам, може, їсти щось чи пити подати?
– Нічого не треба. Піду спочину трохи, бо ніч знову була наче на биваку. Як той сказав – лежиться, та не спиться.
Старий важко підвівся з крісла і поплентався з передпокою до свого кабінету, у якому після смерті дружини днював і ночував. Софія, спостерігаючи за його п’яною ходою й невпевненими рухами, подумала: «Тонко пряде старий…» Важке передчуття охопило її. Вона вирішила цього разу заночувати у старого і наказала слугам, щоб негайно розбудили її, якщо батькові погіршає вночі.
Десь опівночі до Софії постукала покоївка.
– Ой, пані, вставайте, панові дуже зле…
У всьому домі знялася метушня, забігала розбуджена челядь, загримала дверима.
Ян