– Вони замкнені, – сказав я.
Сторожиха здивовано подивилася на мене.
– Ці двері не мають замків, – пояснила вона.
– Мають.
– Тоді, певно, це старий врізав замок, бо в решті квартир…
Я подивився додолу й помітив, що сліди в пилюці вели саме за замкнені двері.
– Хтось був у цій кімнаті, – повідомив я. – Нещодавно.
– Не лякайте мене.
Я підійшов до інших дверей. На них не було замків, і від мого поштовху вони відчинилися із іржавим стогоном. Посередині стояло неприбране ліжко із запоною, на чотирьох стовпчиках. Пожовкле простирадло скидалося на саван. У головах ліжка висіло розп’яття. У кімнаті також були комод із маленьким дзеркалом, раковина, глечик та стілець, а біля стіни – шафа з напіввідчиненими дверцятами. Я підійшов до столика, що стояв в узголів’ї ліжка; під скляною стільницею лежали фотокартки дідусів та бабусь, похоронні картки, лотерейні квитки. На столі я побачив різьблену з дерева музичну скриньку та кишеньковий годинник, що навічно зупинився на двадцяти хвилинах на шосту. Я спробував був завести музичну скриньку, але мелодія застрягла після шостої ноти. Коли відчинив шухляду столика, знайшов порожній футляр від окулярів, манікюрні ножиці, солдатську фляжку та пам’ятну медаль із церкви Лурдської Богоматері. Більше нічого.
– Десь мають бути ключі від тієї кімнати, – припустив я.
– Певно, управитель узяв їх. Слухайте, я гадаю, краще нам піти звідси.
Раптом мій погляд знову впав на музичну скриньку. Піднявши її, я відкрив віко й там знайшов золотий ключик, який перешкоджав механізмові. Я витяг його – мелодія знов задзеленчала. Я впізнав «Болеро» Равеля[26].
– Оце, мабуть, і є ключ, – посміхнувся я до жінки.
– Послухайте, якщо кімнату замкнено, на це існує якась причина. З поваги до пам’яті…
– Ви можете піти до себе й зачекати на мене там, пані Авроро.
– Ви диявол. Ну, гаразд. Відчиняйте, якщо потрібно.
Подув холодного повітря свистів у замковій щілині, облизуючи мені пальці, поки я порався з ключем. Замок, що його пан Фортюні прилаштував до дверей синової кімнати, був утричі більшим, ніж замок на вхідних дверях. Пані Аврора, сповнена поганих передчуттів, дивилася на мене так, наче я збирався відкрити скриньку Пандори.
– Ця кімната розташована в передній частині будинку? – спитав я.
Сторожиха похитала головою.
– Тут є маленьке віконце для вентиляції. Воно виходить на подвір’я.
Я штовхнув двері. Перед нами відкрився непроникний темний колодязь, скупе світло позаду ледь розсіювало цю темряву. Вікно, що виходило на подвір’я, було заклеєне пожовклими газетними сторінками. Я повідривав їх, і спис імлистого світла проник у темряву.
– Ісусе, Маріє та Йосифе, – пробурмотіла жінка.
Кімната була заповнена розп’яттями. Вони звисали зі стелі, гойдаючись на стрічках, висіли на стінах, прибиті цвяхами. Тут були