Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.
– Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пішов!
Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.
– А ця крамниця здається в оренду?
– Хіба ви не через це прийшли?
– Ні. Я просто цікавлюся.
Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову» янгольську посмішку.
– Як давно ця крамниця зачинена?
– Уже майже двадцять років – відтоді, як помер старий.
– Пан Фортюні? То ви знали його?
– Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!
– Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?
– Хуліана? Звичайно ж.
Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.
– Юнак на цьому знімку – Хуліан Каракс?
Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.
– Чи ви його впізнаєтé? – наполягав я.
– Каракс – дівоче прізвище його матері, – пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. – Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.
– А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?
– А я б хотіла знати, хто про неї питає?..
– Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса… про Хуліана.
– Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.
– А коли Хуліан повернувся до Барселони?
Жінка глянула на мене й витримала паузу.
– Невже не знаєте?.. Хуліан помер торік у Парижі.
– Перепрошую?..
– Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!
– Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?
– Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.
Я неквапно кивнув головою.
– Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?
– Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути… Чому ви на мене так дивитесь?
– Фортюні збрехав