– Я вважаю, що ти граєш чудово.
– Ні. Погано. Мій дядько, справжній знавець музики, навіть найняв мені вчителя, щоб виправити мою гру. Це молодий композитор, який подає великі надії. Його ім’я Адріан Нері. Він навчався у Парижі та Відні. Ти повинен із ним познайомитися. Наразі він пише симфонію, на прем’єрі якої збирається виступити з Барселонським міським оркестром. Його дядько обіймає якусь посаду в дирекції оркестру. Він – геній.
– Дядько чи небіж?
– Не будь злим, Даніелю. Я впевнена, тобі сподобається Адріан.
Еге ж, сподобається, як шпичка у м’якому місці, подумав я.
– З’їси чого-небудь? – запропонувала Клара. – Бернарда робить найсмачніші бісквіти з корицею.
Ми вечеряли, як королі, поглинаючи все, що служниця ставила на стіл, хоча я не був до кінця впевнений, чи чемно поводжуся. Клара, яка, здавалося, завжди знала, про що я розмірковую, запропонувала мені прочитати для неї уривок з «Тіні вітру» – будь-який, можна і з самісінького початку. Тож, намагаючись прибрати інтонації пишномовних дикторів державного радіо, які час від часу після обідньої молитви декламують уривки з патріотичних творів, я кинувся на другу зустріч із романом. Мій голос, спершу дещо напружений, потроху ставав дедалі природнішим, і невдовзі я забув про все і з головою занурився в оповідання; знов і знов насолоджуючись ритмом та побудовою фраз, що текли, наче музика, я звертав увагу на умовчання та паузи, яких не помітив, коли читав книжку вперше. Нові подробиці, риси характерів, нові фантазії з’являлися між рядками, відкривалися нові форми, ніби структура будівлі, якщо випаде подивитися на неї з незвичного боку.
Я читав близько години й устиг подужати п’ять розділів, доки мені не пересохло в горлі. У квартирі вибило одразу шість годинників, нагадуючи мені про пізній час. Я закрив книжку й побачив, що Клара всміхається до мене.
– Цей твір дещо нагадує мені «Червоний будинок», – сказала вона. – Але ця історія видається не такою сумною.
– Не вір цьому враженню, – заперечив я. – Це лише початок. Далі все та-ак заплутається!
– Тобі треба йти, так? – спитала Клара.
– Боюся, що так. Це не через моє бажання, але…
– Якщо ти вільний, можеш прийти завтра, – запропонувала вона. – Але я не хочу тебе примушувати…
– О шостій, гаразд? – промовив я. – Тоді в нас буде більше часу.
Ця зустріч у музичній кімнаті квартири на площі Реаль була першою з багатьох, які регулярно відбувалися протягом усього літа 1945 року й упродовж кількох наступних років. Невдовзі мої візити до Барсело стали щоденними, за винятком вівторка та четверга, коли Клара брала уроки музики в Адріана Нері. Я так багато годин проводив у Барсело, що незабаром уже пам’ятав кожну кімнату, кожен коридор, кожну рослину в галереях пана Ґуставо.
«Тіні