– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує… Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.
Котра там година? Ага. За вісім – друга. Ого. Треба поспішати… Еге ж…
07 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 57 хв.
Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм від «Lacoste» – Тоні за три хвилини до першої зазирнув до «Нарциса». Сьогодні людніше. Устигли добряче насмалити. Скрізь плавали сизі хмаринки, котрі, як пустотливі допитливі діти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалі. І Тоні навряд чи стане винятком.
Непоквапом чимчикуючи до столика, помітив, що за ним сидів тип років сорока. Він мав тонкі губи, правильної форми ніс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, ніж звичайна чоловіча зачіска. Й уважно читав «The New York Times».
Тоні підійшов і ввічливо сказав:
– Е-е-е, містере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тоні ніхто не звернув. – Чи не могли б ви пересісти? У мене тут зустріч. Знаєте… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумійте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.
Іншим разом Тоні б себе не впізнав. А впізнавши – зробив собі друге попередження. Відразу. Таких прохацьких інтонацій від себе ніколи не чув. І навряд чи колись почує.
– З величезним задоволенням… виконав би ваше прохання, – привітно дивлячись на Тоні, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крізь його товсту шкіру, – але теж маю тут зустріч.
– І коли ж, якщо це не таємниця? – поцікавився Тоні.
– О тринадцятій. – Чоловік поглянув на годинника. – Мій приятель запізнюється, але, гадаю, з’явиться з хвилини на хвилину.
– То як же бути? – нервово поглядаючи на двері, запитав Тоні й затарабанив ногою по підлозі.
– І гадки не маю, – відповів незнайомець і знову втупився в газету.
Тоні поглянув на годинника: п’ять на другу.
– Ваш теж затримується? – запитав спостережливий незнайомець.
Тоні мовчки кивнув. А всередині прокинулась тривога.
– То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешті… – продовжив він, наче вирішив якнайскоріше роздратувати Тоні. – Чом би й ні? Оскільки наших приятелів поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.
– Облиште ці дурні жарти, – починав кипіти Тоні з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Він уперто набивавсь на щирі зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?
– Ну,