– В одному цікавому романі, – вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, – є красномовний епізод… Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.
А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.
– Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.
– Так ось, – менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються…
– Надзвичайно цікаво. – Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософії – отого безглуздого переливання з пустого в порожнє – не люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…
Тоні замовк. За мить – уздрів кельнера з морозивом. Повернувся і додав, дивлячись на окуляри візаві, за якими той ховав очі:
– У світі (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина філософія. Спільна для всіх. Ідеалістів-матеріалістів. Філософія шлунку. І крити тут нічим.
«Містер Гоффман» відповідати не поспішав.
Кельнер поставив морозиво й зник.
– Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум і накачані м’язи – речі непоєднувані, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в білу піраміду, обсипану горіхами й шоколадом. – До речі, горіхів у цьому барі кладуть менше, ніж слід. Не помічали?
– Від солодкого не фанатію.
– А я, знаєте, «маю таку ваду».
«Містер Гоффман» вагався і тому – тягнув час. Не заради ж морозива та філософських розмов покликав він Тоні.
Заграла приємна заспокійлива музика. Побільшало відпочивальників. Вільних столиків майже не лишилось. Біля стійки кілька чоловіків дружньо розмовляли й пили. Три пари повільно крутились.
«Містер Гоффман» продовжував їсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, які збирався сказати.
Тоні це дратувало. Багато думає про себе цей «діло-вар». Виграє на чутливих струнах нервів. І карти відкривати не поспішає. Навмисне?
– Слухай, ти, пожирачу морозива, – кинув Тоні, підвівшись і нахилившись ближче, щоб не почула решта, – якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобі потрібен, отримаєш друге