2
Життя на Північному вокзалі Парижа кипить. Нелл виходить із воріт платформи й застигає на місці, опинившись посеред натовпу людей, які штовхаються й намагаються пролізти першими. Усюди валізи й сумки. Група підлітків у спортивних костюмах похмуро витріщається на пасажирів, і раптом Нелл пригадує, що Північний вокзал вважають центром кишенькових крадіжок Франції. Вона міцніше притискає сумочку до себе і йде то в один бік, то в другий, почуваючись загубленою серед усіх цих скляних кіосків та ескалаторів, які, здається, ведуть у нікуди.
З гучномовця лунають три сигнали, а тоді незрозуміле оголошення французькою. Пасажири цілеспрямовано йдуть уперед, ніби точно знають, куди прямують. Надворі зовсім темно, і Нелл починає панікувати. «Я в незнайомому місті й навіть не знаю мови, якою тут розмовляють». А тоді вона бачить табличку «Таксі».
Черга десь із п’ятдесяти людей, не менше, але Нелл байдуже. Вона шукає в сумочці роздруківку з бронюванням готельного номера й, опинившись нарешті на початку черги, дістає те, що шукала.
– Готель «Бон Віль», – говорить вона. – Е-е-е… s’il vous plaît[1].
Водій повертається до неї, ніби не розуміючи, що вона від нього хоче.
– Готель «Бон Віль», – повторює Нелл, намагаючись вимовляти по-французьки (вона тренувалася вдома перед від’їздом). – «Бон Віль», – промовляє вона знову.
Водій дивиться на неї, не розуміючи, забирає роздруківку і якусь мить уважно вивчає її.
– А! Готель «Бон Віль», – промовляє він, закочуючи очі. Віддає аркуш Нелл, і авто вливається в щільний транспортний потік.
Нелл зручно вмощується й полегшено зітхає.
Ласкаво просимо до Парижа.
Поїздка в потоці транспорту займає двадцять довгих і дорогих хвилин. Вона дивиться у вікно на нескінченні салони краси й ледь чутно повторює французькі назви вулиць на вказівниках. Елегантні сірі будівлі тягнуться до неба, вітрини кав’ярень мерехтять у зимовій ночі. «Париж», – думає вона, і несподівано в неї виникає передчуття, що все буде добре. Піт приїде трохи пізніше. Вона зачекає на нього в готелі, а завтра вони разом сміятимуться з того, як вона боялася подорожувати сама. Він завжди казав, що вона забагато хвилюється.
«Розслабся, мала», – сказав би він. Піт ніколи нічим не переймався. Він об’їздив увесь світ із рюкзаком і мав у кишені паспорт – «про всяк випадок». Він розповідав, що коли його тримали під дулом пістолета в Лаосі, відчував лише легке тремтіння. «Не було сенсу панікувати. Мене або застрелили б, або ні. Тут нічого не вдієш, – казав він, а тоді додавав: – Закінчилося все тим, що ми з тими хлопцями пішли пити пиво».
А ще якось він плив на невеликому човні в Кенії й той перевернувся. «Ми просто зняли рятувальні кола, які були прикріплені до обох бортів човна, і трималися, чекаючи на допомогу. Я навіть не нервувався. Правда, пізніше мені сказали, що в річці живуть крокодили».
Іноді вона не