– Merde! – говорить він. – Але ти повинна при цьому робити суворе обличчя. – Merde!
– Merde! – Вона піднімає руки, як Еміль, а тоді знову регоче. – Ні, у мене нікудишня вимова.
– Лайно.
– Лайно, – повторює вона, копіюючи його низький голос. – А оце я можу.
– Ти лаєшся якось без душі. Мені здавалося, англійські дівчата лаються, як матроси, хіба ні?
– Bouf, – говорить вона й дивиться на Фаб’єна.
– Bouf? – перепитує Еміль.
– Bouf, – говорить Рене.
Фаб’єн раптом розуміє, що спостерігає за нею. Не можна сказати, що вона красуня, принаймні не така гарна, як Сандрін. Але в її обличчі є щось таке, що не дає йому відвести погляду. Йому подобається, як вона морщить носа, коли сміється. І те, як на її обличчі проступає почуття провини, ніби вона зробила щось, чого не слід було. А ще те, як вона усміхається, показуючи дрібні білі зовсім дитячі зуби.
На мить їхні погляди перетинаються, він помічає в її очах запитання, і в повітрі зависає невимовлена відповідь. «Так, Еміль веселий, – говорить її погляд, – але ми чудово розуміємо, що між нами щось є». Коли він відвертається, то відчуває, як напружуються м’язи живота. Тоді він встає, підходить до барної стійки й замовляє напої на всіх.
– Схоже, ти нарешті вирішив рухатися далі? – запитав бармен Фред.
– Вона лише друг. Приїхала з Англії.
– Як знаєш, – говорить Фред і наповнює склянки. Йому навіть не потрібно запитувати, що вони питимуть. Зараз вечір суботи. – До речі, я її бачив.
– Сандрін?
– Так. Сказала, що знайшла нову роботу. Щось пов’язане зі студією дизайну.
Фаб’єн відчуває, як стискається його серце від того, що в житті Сандрін відбуваються важливі зміни, а він про них не знає.
– Добре, – говорить Фред, намагаючись не дивитися на Фаб’єна, – що ти рухаєшся далі.
І раптом хлопець розуміє, що в Сандрін хтось є. «Добре, що ти рухаєшся далі».
І доки він несе напої до столика, його раптом щось накриває. Серце огидно стискається, але вже не болить. Гаразд, уже не має жодного значення. Прийшов час її відпустити.
– А я думала, ми питимемо вино, – говорить Нелл, коли бачить, що він приніс.
– Час для текіли, – відповідає він. – По одній. Просто так.
– Адже ти в Парижі й зараз суботній вечір, – додає Еміль. – Та й узагалі хіба для текіли потрібен привід?
Фаб’єн почувається живим і безстрашним. Він хоче, щоб Нелл сміялася до самого ранку. Він хоче піти з нею в клуб і танцювати, тримаючи її за талію та дивлячись їй у вічі. Він хоче прокидатися вранці, наповнений сенсом, сповнений думками про веселощі й паризькі вулички. Він хоче купатися в почутті надії, що тепер усе буде по-іншому, що поряд буде хтось, хто бачитиме в ньому лише найкраще.
– Не