1969
1
Це був кінець шістдесятих чи літо перед кінцем, і таким, здавалось, воно і було – безкінечним і безформним. Хейт заповнювали одягнені в біле члени Процесу, що роздавали буклети каштанового кольору, і жасмин вздовж дороги того року цвів особливо буйно і рясно. Всі були здорові, засмаглі й переодягнені в костюми, а якщо ти не був переодягнений, теж нічого – ти міг бути якимось прибульцем з Місяця, шифон навколо абажурів, на розкритому кітчарі, страві, яка наповнювала сильним ароматом куркуми всі інші наїдки.
Але все відбувалося в іншому місці, не в Петалумі з її ранчовими чотирисхилими будиночками. Криті фургони стало розмістилися перед рестораном «Хай-Хо». Пішохідні переходи вигоріли на сонці. Мені було чотирнадцять, але здавалася набагато молодшою. Люди часто казали це мені. Конні присягалася, що я виглядала на шістнадцять, але ми часто брехали одна одній. Ми дружили протягом усіх років навчання в середній школі. Конні чекала на мене під дверима класу, як вірний собачка. Наші стосунки можна було назвати театралізацією дружби. Вона була огрядна, але не одягалася відповідно. Вона носила короткі котонові сорочки з мексиканською вишивкою і надто вузькі спідниці, які залишали червоний ободок на верхній частині стегон. Вона мені подобалася, але я над тим навіть не задумувалася, як і над тим, що в мене є дві руки.
Настане вересень, і мене відішлють до тієї ж школи-пансіонату, до якої ходила моя мама. Навколо старого монастиря в Монтерей було побудовано нову школу-інтернат з доглянутими похилими газонами на території. Смуги туману вранці, близькі короткі сплески солоної води. Це школа для дівчат і мені доведеться носити форму – туфлі на низьких підборах, жодного макіяжу, матроски з пришитими темно-синіми краватками. Це справді огороджена, оточена кам’яною стіною територія, у межах якої проживали милі, круглолиці дівчата. До табору «Запальних дівчат» і «Майбутніх учителів» посилали вчитися стенографії і писати по 160 слів за хвилину. Давати мрійливі, палкі обіцянки, бути одна одній дружкою на королівських гавайських весіллях.
Мій неминучий від’їзд віддаляв мене на критичну відстань від дружби з Конні. Я почала помічати певні речі просто всупереч своїй волі. Конні казала: «Найкращий спосіб забути кого-небудь – це знайти когось іншого», неначе ми були продавчинями в Лондоні, а не недосвідченими підлітками з фермерського району округу Сонома. Ми лизали батарейки, щоб відчути, як метал на язику здригається, бо чули, що так можна відчути одну вісімнадцяту оргазму. Мені було страшно уявити, що про нашу парочку думали інші, говорячи про нас, що ми підходимо одна одній. Це особливості безстатевих середніх шкіл.
Щодня після уроків ми непомітно переключатимемося на післяобідній монастирський навчальний цикл. Марно гаятимемо час на виконання клопітких завдань: слідуватимемо порадам Відала Сассуна з приводу цілющого засобу із сирих яєць, щоб зміцнити волосся, чи колупатимемо вугрі кінчиком стерильної голки для шиття. Постійні