Знизу, з подвір’я, долинав ледь чутний за брязкотом, стукотом і дзвоном підків спів. Ескорт, проінформований, що імператор наказав виїжджати, спішно готувався в дорогу. Емгир пам’ятав, що серед гвардійців був один, який співав. Часто. І незалежно від обставин.
Глянь на мене милостиво
Синіми очима,
Обдаруй ти співчутливо
Звабами своїми,
Згадай мене співчутливо
У час пізній ночі,
Не відмовляй милостиво,
Обійми охоче.
– Гарна балада, – сказав він замислено, торкаючись пальцями важкого золотого імператорського альшбанда.
– Гарна, Ваша Імператорська Величносте.
«Ваттьє запевняє мене, що вже встав на слід Вільгефорца. Що знайти його – то справа днів, найбільше – тижнів. Голови зрадників покотяться, а до Нільфгарду доставлять справжню Ціріллу, королеву Цінтри. Та перш ніж до Нільфгарду прибуде автентична Цірі, треба буде щось зробити з двійником».
– Підведи голову.
Вона послухалася.
– Ти маєш якісь бажання? – запитав він раптом різко. – Скарги? Прохання?
– Ні, Ваша Імператорська Величносте. Не маю.
– Справді? Це цікаво. Ну, я ж не можу наказати тобі мати їх. Вище голову, як личить принцесі. Стелла, здається ж, навчила тебе манер?
– Так, Ваша Імператорська Величносте.
«І справді, добре її навчили, – подумав він. – Спершу Ріенс, потім Стелла. Добре навчили, як саме й за яких обставин поводитися, напевно, погрожуючи, що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».
– Як тебе звати? – запитав він різко.
– Цірілла Фіона Елен Ріаннон.
– Справжнє ім’я.
– Цірілла Фіона…
– Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!
– Цірілла… – голос дівчини зламався, наче патик. – Фіона…
– Досить, клянуся Великим Сонцем, – сказав він крізь стиснуті зуби. – Досить!
Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.
– Заспокойся, – наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. – Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.
– Ніяк, – відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. – Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…
Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану.