Казки про дивних. Ренсом Ріггз

до болю знайомі історії: жили вони собі тихо-мирно серед звичайних усе життя, аж раптом одного дня на них падали звинувачення в безглуздому злочині і, як наслідок, вигнання. Добре було, якщо вдавалося втекти цілими й здоровими. (Щастило не всім, були й такі, як сестри зі Стібка.) Дивні охоче приймали новоприбулих, як прийняли вони Іміну, одначе впродовж місяця, доки прибували все нові й нові люди, селище розрослося від п’ятнадцяти дивних до п’ятдесяти. Нескінченно довго так тривати не могло, бо для новеньких більше не вистачало місця та харчів, тож над дивними нависло важке передчуття біди.

      Одного дня прибув ще один представник Ради важливих дивних. З похмурим виразом обличчя він зник у наметі Тумза й залишався там багато годин, а коли вони з Тумзом нарешті вийшли, то зібрали довкола себе всіх поселян, щоб оголосити сумну звістку. Звичайні вже витіснили дивних із багатьох містечок і сіл, а тепер надумали вигнати їх із самого Оддфордширу. Для цього вони зібрали збройний загін, що невдовзі мав прибути до табору. Питання стояло так: дати відсіч або тікати.

      Не варто й казати, що всі дивні стривожилися й переживали неабиякі вагання.

      Одна молода жінка, роззирнувшись, сказала:

      – Цей пагорб і хисткі намети не варті того, щоб за них помирати. Може, зберемо речі та сховаємося в лісах?

      – Не знаю, як ви всі, – промовив Тумз, – а я втомився тікати. Я вважаю, що ми повинні дати бій. Повернемо собі гідність!

      – Це офіційна рекомендація Ради, – киваючи, додав понурий радник.

      – Але ж ми не вояки, – заперечив Енґлберт. – Ми нічогісінько не знаємо про війну.

      – Це невеликий загін, до того ж не надто добре озброєний, – пояснив Тумз. – Вони думають, що ми боягузи, втечемо, щойно помітимо військо. Але вони нас недооцінюють.

      – Але хіба нам не потрібна зброя? – запитав інший чоловік. – Мечі та палиці?

      – Юстасе, ти мене дивуєш, – відповів йому на це Тумз. – Хіба не ти вмієш вивернути людське лице назовні, просто потягнувши за носа?

      – Ну, так, – зніяковіло відказав чоловік.

      – А ти, Мілісенто Ніарі. Я бачив, як ти запалюєш вогнище самим подихом. Уяви, як перелякаються ті звичайні, коли ти зробиш так, щоб їхній одяг запалав у вогні!

      – Оце так картину ти змалював! – вигукнула Мілісента. – Так, це буде щось – змусити їх хоч раз пуститися драпака.