Розчарована, проте непохитна, Іміна рушила в мандри й невдовзі знайшла собі для життя інше село. Тільки тепер вона була обережна, щоб ніхто не бачив, як вона перетворюється на птаху. Проте селяни все одно їй не довіряли. Більшості людей Іміна здавалася дивачкою (її ж бо виховали яструби), і минуло зовсім небагато часу, перш ніж її вигнали і з цього села. Вона журилась і не знала, чи є на цілому білому світі місцинка, де її приймуть таку, як є.
Одного ранку, дійшовши до межі відчаю, Іміна лежала на лісовій галявині й споглядала схід сонця. І було то видиво такої невимовної краси, що на мить усі її негаразди поринули в небуття, а коли сонце зійшло, Іміна відчайдушно запрагнула побачити цей світанок знову. Вмить небо потемніло та знову зайнялося на обрії, і раптом вона збагнула, що, крім здатності змінювати подобу, має ще один хист – на її бажання миттєвості можуть повторюватися знову й знову. І стала вона бавитися цілими днями: повторюючи стрибок граційної лані чи скороминущий навскісний промінь післяполудневого сонця, лиш для того, щоб насолодитися їхньою красою, і це безмежно її підбадьорювало. Вона саме повторювала падіння перших незайманих сніжинок, коли її змусив стрепенутися чийсь голос.
– Даруйте, – запитав він, – невже це завдяки вам відбувається?
Іміна рвучко розвернулася й побачила юнака в короткій зеленій туніці та черевиках із риб’ячої шкіри. Дивне то було вбрання, але ще дивнішим видавалося те, що незнайомець тримав голову під пахвою, геть відокремлену від шиї.
– Це ви мені даруйте, – відказала Іміна, – але що у вас із головою?
– Дуже-дуже перепрошую! – вигукнув юнак таким тоном, наче тільки-но збагнув, що в нього штани незастебнуті, та, страшенно знітившись, насадив голову на шию. – Який же я нечема.
Він назвався Енґлбертом і, дізнавшись, що йти Іміні нема куди, запросив її до свого табору. Ним виявилося злиденне поселення з кількох наметів і відкритих вогнищ, на яких готували їжу кілька десятків людей – точнісінько таких самих диваків, як і сам Енґлберт. Власне, були вони такими дивними, що майже всіх повиганяли з інших селищ – як Іміну. Вони з радістю прийняли її навіть по тому, як вона показала їм, що може обертатися яструбом, та продемонстрували їй деякі свої незвичні таланти. Виявилося, що на світі вона не одна така. «Можливо, – подумала Іміна, – у мене теж є своє місце, незважаючи ні на що».
Авжеж, то були перші дивні люди Британії. Не знала Іміна одного – що долучилася вона до них у найтяжчі часи їхньої історії. Раніше звичайні люди сприймали дивних належно, навіть шанували їх і легко з ними співіснували. Однак почалася епоха невігластва, і ось уже звичайні зиркали на них із дедалі більшою недовірою. Коли ставалася трагічна подія, якої не могла пояснити тогочасна примітивна наука, в усьому звинувачували дивних людей. Коли одного ранку