– Десь так.
– Мабуть, ви пішли до нього, щойно школу закінчили.
– Спочатку я мив автомобілі для процесій і прибирав у цій залі. Відповідав на дзвінки по вечорах, коли просили забрати тіло. Потім містер Вітні дозволив мені допомагати йому з підготовкою тіл. А тепер у нього вже роки беруть своє, і я тут роблю майже все.
– Отже, у вас, мабуть, і ліцензія є?
Джої помовчав.
– Е-е-е, ну, взагалі-то ні. Якось руки не доходять подати заявку. Я просто допомагаю містеру Вітні.
– Чому б не подати заявку? Це крок уперед у кар’єрі, хіба ні?
– Моя робота подобається мені такою, як є.
Він знову зосередився на місіс Обер. Її обличчя тепер укривав рожевий рум’янець. Джої взяв маленьку щіточку і став розподіляти коричневу фарбу по сивих волосинах брів. Його пальці рухалися обережно, майже пестливо. Більшість чоловіків такого віку з ентузіазмом кидалися у вир життя, а Джої Валентайн вирішив проводити дні в товаристві мертвих. Він дбайливо збирав тіла по лікарнях і будинках для літніх людей. Привозив до цієї чистої світлої зали. Обмивав і обтирав їх. Застосовував шампуні, креми й пудри, щоб створити ілюзію, що покійники живі.
– Гарно, – прошепотів він, розтушовуючи рум’яна по щоках місіс Обер, – дуже гарно. Ти будеш прекрасна…
– Отже, ви тут працюєте вже сім років? – запитав Корсак.
– Я ж вам щойно сказав.
– І так і не завдали собі клопоту отримати якісь… документи на підтвердження кваліфікації?
– Чому ви знову про це запитуєте?
– Річ у тім, що ви не отримали б ліцензію і знаєте про це, правда?
Джої мовчки закляк на місці – він саме мав узяти помаду.
– Старий містер Вітні знає про ваше кримінальне минуле? – запитав Корсак.
Джої нарешті підвів голову.
– Ви ж йому не казали?
– Може, варто було. Зважаючи на те, що ви до смерті налякали ту бідну дівчину.
– Мені було всього вісімнадцять. Я помилився…
– Помилилися? Що, не в те вікно зазирнули? Не за тією дівчиною підглядали?
– Ми разом до школи ходили! Ми були знайомі!
– Отже, ви зазираєте у вікно лише до знайомих? А що ще ви робили такого, на чому вас не ловили?
– Кажу вам, це була помилка!
– Ви прокрадаєтеся до чужих будинків? Заходите до спалень? Може, цупите якусь дрібничку – гарненький бюстгальтер чи трусики?
– Господи.
Джої впустив помаду на підлогу і тепер дивився на неї. Вигляд він мав такий, наче його от-от знудить.
– Знаєте, підглядачі не схильні зупиняться на цьому, – безжально вів далі Корсак. – Вони роблять інші погані речі.
Джої підійшов до магнітофона і вимкнув музику. Запала тиша. Він стояв спиною до поліцейських і дивився у вікно на кладовище через дорогу.
– Ви намагаєтеся зламати мені життя, – сказав він.
– Ні, Джої. Ми просто намагаємося говорити відверто.
– Містер Вітні не знає.
– Він не повинен знати.
– Бо