Роуз здригнулася, ніби думка про те, що у світі є щось прекрасне, була для неї особистою образою.
Ґомес відхилився на спинку стільця.
– У критому готельному басейні британські туристи жлуктять пиво. Вони, стоячи по пояс у воді, пили пиво, але й разу не глянули надвір на Південнокитайське море.
– Пити пиво в басейні здається мені гарною думкою, – мовила різко Роуз, ніби нагадуючи йому, що вона не полюбляє пити воду за обідом.
Його золоті зуби ніби вогнем палали.
– Ви досі сидите на сонці, пані Папастерґіадіс. Вітамін D корисний для ваших кісток. Треба пити воду. А тепер у мене до вас серйозне запитання: скажіть, чому ви, англійці, кажете «вайфай», а ми, іспанці, кажемо «віфі»?
Роуз відсьорбнула води так, ніби її попросили випити власної сечі.
– Вочевидь, через по-різному наголошені голосні, пане Ґомес.
Посеред майдану надував пластикового човна хлопчик років дванадцяти. Ірокез у нього був пофарбований зеленим й однією ногою він натискав на насос, жадібно ковтаючи морозиво. Час від часу його п’ятирічна сестричка підбігала до зібганого поліетиленового круга, щоб подивитися, як просувається його перетворення на щось таке, на чому можна плавати в морі.
Офіціант приніс салат та суп з білих бобів, несучи кожний таріль у зігнутій в лікті руці. Він театрально нахилився до Ґомеса, щоб поставити перед ним великий таріль з пурпуровими щупальцями pulpo alla griglia на плетену паперову підставку під посуд.
– О, так, ґрасіас, – мовив Ґомес іспанською з американським акцентом. – Ніяк не наїмся цих створінь!
Йому на підставку поставили великий таріль pulpo з пурпуровими щупальцями.
– Маринад – це королівська смакота… Перець чилі, лимонний сік, паприка! Я щиро дякую прадавнім мешканцям морської глибочіні. Дякую, pоlpo, за твою тямущість, загадковість та надзвичайні захисні механізми.
У Роуз на правій щоці вискочили два червоних пухирці.
– Чи знали ви, пані Папастерґіадіс, що восьминіг здатний змінювати забарвлення своєї шкіри, щоб замаскуватися? Для мене, як американця, pоlpo досі видається загадковим, трішки monstruo. Але для іспанської частини мого єства це страховисько дуже знайоме.
Схопивши ножа, він відітнув укритий пухирцями синюшний щупалець. Але не з’їв, а натомість кинув на підлогу, що стало вульгарним запрошенням для місцевих котів приєднатися до бенкету. Вони оточили під столом його ноги, позбігавшись звідусіль, аби вибороти одне в одного шматок морського монстра. Відітнувши жорстку, як гума, плоть польпо, він з насолодою вкинув шматочок у рот. Згодом йому нічого не завадило кинути до котячих лап іще три щупальці.
Моя мати принишкла, сидячи навдивовижу непорушно. Не так непорушно, як дерево, листок або колода. Непорушно, як труп.
– Ми говорили про вайфай, – продовжив Ґомес. – Я скажу, яка в мене розгадка до цієї загадки. Я кажу «віфі», щоб римувалося з «Френсіс з Ассізі».
Худа трійця котів уже повсідалася на його черевики.
Мабуть,