Я несу їй ложку.
Я не можу так жити. Я будь-що маю знайти товариство в цій мандрівці.
Час розсипався на друзки, тріскаючись, як мої губи. Потім я занотовую задуми для польових досліджень. Я не знаю, пишу в минулому чи в теперішньому, чи в тому й іншому водночас.
І я досі не звільнила пса Пабло.
Коли грекиня підпалює вуглики цитронели, щоб відігнати комарів, я бачу вигини її живота і грудей. У неї соски темніші, ніж губи. Хай перестане спати оголеною, якщо не хоче, щоб у напарфумованому мороці кімнати її зжерли комарі.
Приносячи море до Роуз
Я заприсяглася не прохопитися ані словом під час обіду, на який Ґомес запросив матір. Він заборонив мені говорити, попросивши довіряти його думці. Насправді, сказав він, лікарняний персонал забиратиме Роуз щодня з оселі на пляжі, а я можу робити все, що заманеться. По вівторках він викликатиме мене в клініку, адже я в матері найближча родичка. А решта на мій розсуд. Він хотів пізнати Роуз краще, адже її недуга його справді зацікавила. Утім, його зацікавило не те, чому вона не може ходити. Його радше цікавило, чому вона спроможна ходити періодично. На його думку, ураження цілком могло бути фізичним, але не можна бути рабом медичної теорії. Яка моя думка?
Я вбачала в Ґомесові свого асистента в дослідженні. Я розслідую цю справу все життя, а він лише починає. Немає чіткої межі між перемогою та поразкою, коли йдеться про материні симптоми. Щойно він поставить діагноз, вона зростить у собі новий симптом, який геть його спантеличить. А він ніби й знає про це. Учора він попросив її перелічити останні ліки, які вона приймала, мертвій мусі, мабуть, тому, що муху легше впіймати. Він запропонував їй поринути в цю дивну діяльність, прислухаючись до монотонного дзижчання мухи, коли та помирає. «Можливо, – казав він, – ви почуєте, що дзижчання, яке часом так дратує людські вуха, нагадує тембром і бриньканням російську народну музику».
Уперше в житті я бачила, як вона розсміялася голосно, широко роззявивши рота. Водночас він записав її на безліч сканувань, а лікарняний персонал наглядає за срібним компресом на її правій нозі.
У ресторації на місцевому майдані замовили столик на трьох, бо він вирішив, що вона зможе дійти туди сама з квартири відносно легко. Але шлях випав нелегкий. Мати спотикалася через фісташкові шкаралупи, які не змели з майдану напередодні увечері. Я годину зав’язувала їй шнурки, але зрештою Роуз збив з ніг горіх завбільшки з велику горошину.
Ґомес уже чекав нас за столом. Він сів напроти Роуз, а я поруч з ним, за його настановами. Він тепер був одягнений не в офіційний смугастий костюм, а в елегантний лляний, кремового кольору, не зовсім неофіційний, але значно менш діловий, ніж той, у який він вбрався, рекомендуючи себе як відомого консультанта.
У нагрудній кишені піджака по-старомодному стирчала жовта шовкова хустинка, яка більше скидалася на округлий бубон, аніж була складена кутником, як годиться. Ґомес був ошатний, люб’язний та галантний. Він та мати зазирнули в меню, а я просто показала пальцем на салат, як німий, якого вивели на денну прогулянку. Роуз неспішно обрала суп з білих бобів,