Синій зошит. Мирослав Дочинець

так, аби всього в себе втягнути.

      – Якось соромно… та ще при людях.

      – А не соромно в діда дітей просити?..

      – Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

      – Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

      – Такі ліки?

      – Такі ліки…

      За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав – дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.

      Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока – розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став – ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга – поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась – із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

      «Як сю химерію розуміти?»

      Чоловік здвигнув плечима:

      «Та як… Скотинка, яка не є, – а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

      «Ти не пастух, Даниле, – сказав я йому. – Ти – пастир».

      Шукаймо врадування на кожному ступі.

      Дерево росте – для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

      Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.

      Золота тінь душі

      Природа спершу нас кличе до життя. Потім кличе до росту, до знаття, до втіх множення, до підйому, до мандрів, до спокою… І дає нам на те сили. А далі чекає від нас віддавання. Бо природа як покликає, так і відкликає. Те, що візьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаємо, віддаємо, а природа покволом забирає своє. Забирає дотла.