А проте, незважаючи на всю формальність її ставлення до нього, на церемонну природність її манер, Стівен все ж відчув щось у ній і назвав це її пульсом. Неможливо сказати, чому в нього склалося саме таке враження: може, через тоненькі білі волосинки на її руках, або в цьому винна кров, що якось вдарила їй в обличчя під ледь помітними веснянками на щоках, але Стівен відчув у ній інше палке життя, ніж те, котре вона вела у спокої та заборонах будинку свого чоловіка з його овальними блискучими порцеляновими ручками на дверях та ретельно викладеним паркетом.
Тиждень по тому Азер запропонував Меро запросити Стівена обідати разом із робітниками у кімнаті в задній частині фабрики. Там стояли два-три довгі столи і можна було поїсти, а обід робітники приносили з собою або ж купували те, що готувала беззуба жінка у білому платку.
На третій день посеред загальної бесіди Стівен раптово встав.
– Вибачте, – пробурмотів він, перш ніж вибігти з кімнати.
Жак Бонé, старий робітник фабрики, вийшов за ним та побачив, як Стівен стоїть обіпертий на стіну будівлі. Жак дружньо поклав руку йому на плече та поцікавився, чи все з ним гаразд.
Обличчя Стівена зблідло, з лоба стікали краплі поту.
– Зі мною все добре, – відповів він.
– Що сталося? Ви погано себе почуваєте?
– Мені, мабуть, занадто спекотно. Зараз покращає, – він витягнув носовичок і протер обличчя.
– Може, ви зайдете та доїсте? – запропонував Боне. – Той кролик, приготований старою, виглядає апетитно.
– Ні! – Стівена взяли дрижаки. – Я не піду, вибачте.
Він викрутився з-під турботливої руки Боне і швидко пішов у напрямку міста.
– Перекажіть Азеру, що я буду пізніше, – кинув він через плече.
За вечерею Азер запитав, чи він одужав.
– Так, дякую, – відповів він. – То нічого серйозного, просто в голові запаморочилось.
– Запаморочилось? У вас проблеми з кровообігом?
– Я не знаю. Може, щось не те з повітрям. Може, це вплив якоїсь речовини, яку