Пальці Меро ще більше заметушилися.
– Черговий Косерá, – зауважив він зневажливо.
Азер всміхнувся.
– Дорогий мій Меро, не варто бути таким підозрілим. – Азер повернувся до Стівена. – Це він про одного з великих виробників, Ежена Косера. Він багато років назад завозив сюди англійську техніку та робітників…
– Замість місцевих.
Азер продовжував говорити до Стівена.
– Уряд хоче, щоб ми раціоналізували виробництво і помістили якомога більше процесів в одному місці. Це розумно, але неминуче призведе до збільшення кількості машин і скорочення робочих місць.
– Ще з часів мого батька, – почав Меро, – виробництву, згідно з думкою уряду, потрібно більше інвестицій і менше зневаги та боягузтва власників.
Обличчя Азера раптово напружилося – чи то від злості, чи то йому просто не сподобалася репліка Меро. Він сів, надягнув окуляри і витяг документ з купи, котра лежала на столі.
– Зараз непрості часи. У нас немає грошей на інвестиції, ми можемо тільки заощаджувати. Ось мої пропозиції. Ми зменшимо заробітну плату робітників на один відсоток. Ті, хто отримує оплату від виробітку, будуть отримувати, як і раніше, але виробіток тоді потрібно збільшити у середньому на п’ять відсотків. Виробіток відтепер ми будемо рахувати не метрами, а одиницями. Тих, хто не має кваліфікації для роботи з машинами, – а це приблизно половина робітників, – переведемо у некваліфіковану робочу силу, і їх зарплатню відповідно знизимо.
Закінчивши, Азер зняв окуляри і передав аркуш Меро. Стівена здивувало, як просто Азер наніс удар. Він не став навіть удавати, що робітники можуть бути хоч у якомусь виграші від нововведень або що вони матимуть хоч якусь компенсацію за те, чим їх просять поступитися. Мабуть, це була стартова позиція для переговорів.
Меро, незважаючи на такі деталі, зберігав дивовижний спокій.
– Я приблизно чогось такого і чекав, – відповів він. – Месьє, ви наче пропонуєте нам згодитися заробляти ще менше, ніж фарбувальники. А скільки заробляють вони, я думаю, вам не треба нагадувати.
Азер почав забивати трубку.
– Хто каже такі нісенітниці?
– Ці нісенітниці, – сказав Меро, – це спроби власників використовувати рабську силу за щораз меншу зарплатню.
– Ви знаєте, про що я, – не зреагував Азер. – Я чув ім’я Люсьєна Лебрена.
– Малюк Люсьєн! Я не думав, що йому стане хоробрості.
У скляному приміщенні канцелярії було світло – яскраве сонячне проміння проливалося з вікна на книги,