Сльози завадили Ізабель писати. Вона настільки довіряла Жанні, що саме у неї першої попросила грошей. Сестра ніколи не зустрічалася зі Стівеном, але із любові до Ізабель надіслала їй свої власні кошти – і Ізабель вважала нечесними ще якісь додаткові прохання. Сидячи за столом на кухні, вона опустила голову на руки. Жінка почувала себе обманутою. Вона вважала себе однією людиною – а виявилася зовсім іншою. Як вона зможе у майбутньому довіряти своїм рішенням, як може вона знати, що потім на зміну їм не прийдуть інші – ще нестримніші? У цьому емоційному безладі єдино постійною була любов до дитини всередині неї. З якихось причин, яких вона не могла збагнути, її теперішнє життя – тут, у вкритому льодом містечку, далеко від дому, зі Стівеном – не могло гарантувати здоров’я дитини.
Стівен теж думав про дім. Будинок його діда стояв на краю села – з вікон було видно церкву, якісь негарні нові будинки та широку дорогу на північ. З інших боків виднілися рівні поля блідо-зеленого кольору, котрі закінчувалися листяними лісами, куди місцеві фермери ходили полювати.
Стівен планував відвезти Ізабель туди. У нього не було жодних сентиментів щодо дому, він не плакав за своїм не зовсім чесним дідом або матір’ю, котра його покинула, – але йому хотілося, щоб Ізабель побачила його в іншому оточенні. Так він хотів з’єднати різні роки свого життя.
Він дивувався своїй ніжності стосовно Ізабель. Коли зранку він працював з деревом, він думав про те, яким гладеньким воно має бути, щоб Ізабель могла ступати на нього боса. Коли його втомлювала монотонність роботи, він думав про сяяння її обличчя, коли він повернеться додому увечері. У його відчуттях Ізабель з об’єкту несамовитої пристрасті перетворилася на людину, чиє життя стало його головною турботою. Тим не менше вона не втратила гідності в його очах, і він не забув, що вона старша за віком та вища за соціальним статусом.
Тим часом Ізабель таємно від Стівена планувала поїздку до Жанни до Руана. Вона хотіла сказати Стівенові, що поїде на кілька днів, – а там вирішити, чи повернеться. Тоді вона і розкаже Стівенові про дитину.
Минув ще тиждень, і вагітність стала помітною. Стівен звернув увагу, що Ізабель набрала вагу, але через якусь нову для неї сором’язливість у нього більше не було можливості роздивитися її без одягу. Він також помітив, що вона менше стала з ним розмовляти, – і він хотів дізнатися про причини – вона ж виглядала стурбованою та віддалилася. Напад болю і кровотеча повторилися.
Одного дня, поки Стівен був на роботі, вона спакувала речі у невеличку валізу і сіла писати записку з поясненнями.
«Я відчуваю, що ми зайшли надто далеко – я повинна повернутися», – вона розірвала аркуш і поклала його у кишеню. Їй нічим було виправдати своє рішення.