Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

моєму домі, коли мати сердилася, бо не вистачало грошей, а батько сердився, бо вона вже витратила частину зарплати, що він їй дав. Насправді була суттєва різниця. Мій батько стримувався, навіть коли був розлючений, насильно приглушував голос, запобігаючи вибуху, хоча в нього також набухали і спалахували вени на шиї. Фернандо ж кричав, ламав речі та розпалював внутрішній гнів, він не міг зупинитися, навіть спроби, що робила його дружина, аби зупинити його, ще більш його розлючували, а іноді наприкінці сварки він її навіть бив. Отже, я спробувала покликати Лілу також для того, щоб витягнути її з цієї бурі криків, лайки, шумів спустошення. Я кричала: «сюди, сюди, сюди», але вона – я це чула – не припиняла ображати свого батька.

      Нам було по десять років, через деякий час повинно було виповнитися одинадцять. Я ставала дедалі повнішою, Ліла залишалася невеликою на зріст, була дуже худа, легка і струнка. Раптом кричати перестали, а через декілька секунд моя подруга вилетіла з вікна, пролетіла над моєю головою та впала на асфальт позаду мене.

      Я залишалася з відкритим ротом. Мені здавалося, що Фернандо продовжує викрикувати жахливі погрози на адресу своєї дочки. Він викинув її, як річ.

      Я перелякано подивилася на неї, коли вона намагалася піднятися та подивилася на мене майже з виразом здивування:

      – Я нічого не зробила.

      Але вона стікала кров’ю, зламала руку.

      18

      Батьки можуть зробити це або інше для своїх неслухняних маленьких дівчаток. Після цього Фернандо став іще похмурішим, іще працьовитішим, ніж зазвичай. Протягом усього літа часто траплялося, що я, Кармела та Ліла прогулювалися перед його невеликим магазином з майстернею, в той час, коли Ріно завжди вітав нас радісним кивком, швець, поки рука його дочки була рука в гіпсі, навіть не дивився на неї. Було видно, що він був жалкував. Його насильство як батька було нічим, якщо порівнювати його з насильством, поширеним у районі. У барі Солара, у сильну спеку, між програшами та безпробудним пияцтвом часто доходило до відчаю (на діалекті це слово означало «втратити будь-яку надію», а також «бути жебраком»), а потім до биття дубинкою. У власника бару Сільвіо Солара, величезної людини з солідним животом, блакитними очами та високим чолом, під прилавком була темна дубинка, якою він, не вагаючись, бив тих, хто не заплатив за свої напої, хто взяв гроші в борг і не хотів їх повертати, хто укладав якісь домовленості, але не дотримувався їх, і часто йому в цьому допомагали сини, Марчелло і Мікеле, за віком хлопці були, як брат Ліли, але били вони сильніше за батька. Там удари дубинкою завдавалися, отримувалися. Після чого чоловіки поверталися додому озлоблені програшем, алкоголем, боргами, закінченням терміну дії умови, побоями та першим образливим словом звинувачували членів своєї сім’ї, це була ланцюгова реакція обрáз, що генерувала нові обрáзи.

      У розпал цієї довгої пори року сталася подія, що приголомшила всіх, але на Лілу це справило особливе враження. Дон Акілле, жахливий дон Акілле,