– Ні, нам потрібен дон Акілле.
– Підійди до мене.
– Нам потрібно поговорити з ним.
Жінка закричала:
– Акі!
Почулося шльопання інших капців. З півтемряви висунулася кремезна фігура. У чоловіка був довгий торс, короткі ноги, руки, що спадали до колін, у роті він тримав сигарету, можна було бачити вуглинки. Він хрипко запитав:
– Хто це?
– Дочка шевця зі старшою дочкою Греко.
Дон Акілле вийшов на світло, і вперше ми його добре роздивилися. Жодних мінералів, жодного блиску скла. Обличчя було м’ясисте, продовгувате, а його волосся спадало тільки на вухах, посередині голови була блискуча лисина. У нього були світлі очі, з білим відтінком з червоними прожилками, широкий тонкий рот, велике підборіддя з ямкою в центрі. Він видавався мені поганим, але це було не те, що я собі уявляла.
– Ну?
– Ляльки, – сказала Ліла.
– Які ляльки?
– Наші.
– Тут не потрібні ваші ляльки.
– Ви їх узяли в підвалі.
Дон Акілле обернувся й крикнув у бік внутрішньої частини квартири:
– Піну, ти взяла ляльку дочки шевця?
– Я – ні.
– Альфо, ти взяв її?
Сміх.
Ліла сказала спокійно, не знаю, звідкіля вона брала всю цю відвагу:
– Їх взяли ви, ми це бачили.
Був момент мовчання.
– Ви мене звинувачуєте? – запитав дон Акілле.
– Так, і ви поклали їх у чорний мішок.
Чоловік, почувши останні слова, заклопотано насупився.
Я не могла повірити, що ми були там, перед доном Акілле, а Ліла розмовляла з ним таким чином і він перед нею розгубився, а на задньому плані нечітко виділялися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл до вечері. Я не могла повірити, що це був звичайний чоловік, трохи низький, трохи лисий, трохи непропорційний, але звичайний. Тому я очікувала, що в будь-який момент він перетвориться на іншого.
Дон Акілле повторив, ніби не зрозумів сенсу слів:
– Я взяв ваші ляльки та поклав їх у чорний мішок?
Я відчувала, що я не злилася, але раптовий біль був ніби підтвердженням того, що я вже знала. Він сказав щось на діалекті, чого я не зрозуміла, Марія вигукнула:
– Акі, все готово!
– Я йду.
Дон Акілле засув велику широку руку в задню кишеню брюк. Ми очікували, що він витягне ножа. Замість цього він вийняв гаманець, відкрив його, заглянув всередину й протягнув Лілі гроші, не пам’ятаю скільки.
– Купіть собі ляльки, – сказав він.
Ліла схопила гроші, й ми побігли вниз по сходах. Він пробурмотів, спершись на бильця:
– І