– Ти…
– …А коли їх вели вулицею на смерть, я померла вдруге. А вона… вона, поки ми були разом… вона, може б, і… та що там говорити…
Старезною зморщеною щокою повільно поповзла блискуча сльоза. Вона скотилася до брудної затертої подушки й зникла десь у складках матерії,[4] що давно не знала води.
– Клавцю, ти плачеш? Стримайся!
– Я ненавиділа її сім’ю. Ні, може, батька й маму ні, лише братів – оцих виродків, готових за найдрібнішу монетку втопити людину в ложці води. І вони топили! Згадай, скількох вони пустили з торбами. А її… на неї я готова була молитися. Навіть наша золота мрія здавалася мені безглуздою забавкою, нісенітницею, коли я заглядала в ці магічні очі, коли я торкалася її невагомих пальців, – і мене била пропасниця.
– Клавко, в тебе ж було стільки чоловіків!
– Нісенітниці, безглуздя! За те все, що я з ними виробляла, – тепер спокутую. І за нашу Ривку – бо ми не змогли її вирятувати, ми не зробили всього, що треба було зробити. Я ніколи собі цього не прощу.
Світлана відчувала, як хитається під нею підлога. Давній біль засмоктував, підступав до горла, як твань у лісовому болоті.
– Ми ж робили, пробували…
– …І мене ніколи по-справжньому не цікавила її скринька, отак!
– Але ж це зрада, Клавцю! – вражено прошепотіла Світлана. – Зрада нашої мрії.
Немічна знову дивилася в стелю. Вона не могла повернути голови, щоб поглянути в очі своїй подрузі, з якою вони прожили стільки, що й страшно було згадувати.
– Я завжди підозрювала, що між вами щось було. Щось більше, ніж дружба. Справді, Клавко, уже мені не випадає ображатися, – зітхнула Світлана. – Наше життя згоріло, як бенгальський вогонь. Як ти думаєш, Ривка могла б тобі… віддячити взаємністю?
– Могла б, я впевнена. Але її багато що стримувало. Її віра, стосунки в сім’ї, врешті міг бути поговір між людьми. Для молодої жидівки це погано, дуже погано. Але в очах у неї це було – хоч убий мене, але я в це вірю.
– А ти?
– Я? Мене ніщо не зупиняло, ти ж знаєш. І от результат. Подивись на мене. Руїна! А скільки я тепер маю передумати, Господь же не бере мене чомусь… Ти не уявляєш, про що я кожен Божий день думаю. Адже в мене стільки часу, в мене увесь час – який тільки є. Поки немає Макса з Мариною, поки не чути їхньої лайки і прокльонів, я можу думати про все на світі. Але знаєш, я так нічого й не можу зрозуміти…
Світлана мовчала. Може, думала вона про себе – про свій власний світ і про свою долю, таку подібну до Клавиної. Подібну, але інакшу, бо ж у кожної людини є своя шпаринка в цьому світі, і своя дорога, сплетена лише зі своїх подій і переживань. І гріхів також.
– Учора сказала Максові, що я лесбіянка, –