– Чому ти кажеш «була»? Чому «була»?
– Бо нашої Ривці вже нема, зрозуміла? Її нема. Є лише розтоптана нещасна істота, яка навіть не пробує врятуватися, та й то завтра її розстріляють. І ми з тобою нічого не зможемо зробити для неї.
У кімнаті запанувала важка тиша. Обидві подруги стояли ні в сих ні в тих над розпростертим на підлозі покійником.
– Не розумію, як ти могла отак узяти і вбити його, – чи то запитала, чи, важко роздумуючи вголос, промовила Клава, вдивляючись у Світланчине обличчя. – То ж людина, жива людина…
– Коли треба – я багато що можу. І ти зможеш, якщо треба буде. Не забувай, що саме Гюнтер відвів Ривку в гестапо. Добре розумів, що з нею буде. Запевно не хотіла сказати, де скринька захована, от і помстився.
Клава дивилася на вбитого солдата. Чи міг бути здатним на таку підлість? Очевидно, що міг. Чужий зайда в чужому місті… Що його тут стримувало? Та ніщо!
– І подумай про те, Клавцю, що ми почали, і що маємо ще зробити. Не знаю, як тобі, але мені заїжджий німець на заваді не стане. Я хочу жити в цьому світі, а не мучитися.
– А що ж Ривця? Як же вона? Ми завжди були разом, утрьох жили і мріяли…
Світлана, яка заходилася витирати ганчіркою стола, підвела голову:
– Ми мусимо ще її побачити. Ще хоча б один-одненький раз побачити, перш ніж…
– То її не стане? – безпомічно простогнала Клава.
– Не стане, Клавцю. А ми виживемо. Даю тобі слово.
– Ти любила Ривку?
Стара мовчки дивилася в стелю. Важко було уявити, що вона могла день у день знаходити в тому спогляданні білої, трохи потрісканої площини вгорі над собою. Незворушне тіло на облізлому дерев’яному ложі нагадувало велику викинуту на берег життя рибину, приречену на повільне вмирання. Очі Клавдії Огром’як блудили, а вуста ледь-ледь ворушилися: чи то вона прагнула промовити, чи щось говорила сама собі – зовсім тихо, невловимо для стороннього вуха.
– Ти пам’ятаєш, Свєтю, оті її останні слова? – нарешті таки промовила вголос немічна. – Тоді, коли їх німці вели на розстріл, пам’ятаєш? Моторошне видовище – неначе живі мерці. Я ще й зараз бачу, як вони йдуть – сунуть покірним стадом у страшну пащеку смерті. І наша Ривця між ними. Пам’ятаєш, у неї вже не було обличчя, вона була такою ж сірою цяткою в юрбі приречених, як і всі. Що вона тоді гукнула нам із натовпу? Ти згадай, вона обернулася і крикнула нам: «Шукайте мишіґіна!» А потім ще раз повторила, пам’ятаєш? Я довго думала, Світланко, над цими її словами. Навіть не попрощалася, тільки крикнула: «Шукайте мишіґіна!»
– Ти любила Ривку? Скажи, любила? – вперто повторила баба Світлана своє питання.
– …Це був код, розумієш? – хрипіла немічна. – Ривка завжди була схильною до таємничості. Вона одразу замикалася в собі, коли стосувалося чогось важливого. Адже ми жили серце в серце, – ти ж знаєш – ми дуже часто звірялися одна одній. Та в неї завжди був