– Кинь ножа і ходи за мною, – наказав уже спокійніше.
Жінка подивилася на нього з підозрою.
– Бити не буду, йди сюди.
У кімнаті було прохолодно. Макс гепнувся на диван, аж заскрипіли пружини. Вдивлявся в жінчине обличчя, продовжуючи голосно сопіти. Та зупинилася біля дверей, не наважувалася наблизитися, бо знала: в такому стані чоловік буває дуже підступним.
– Простіше кажучи, нами зацікавилися, – глухо озвався Макс.
– Хто?
– Не став дурних запитань. Мене викликали, зрозуміла? Розмовляли зі мною. Випитували. Тепер ми в них під ковпаком.
– О Боже!
– Я думав, ти щось верзла…
– Клянуся, Максе, я…
– Дідько з тобою… Треба знати – хто доніс!!! І навіщо! – Макс перейшов на шепіт, сторожко поглядаючи в жовто-зелений прямокутник вікна. – А маму твою я б своїми руками задушив, розумієш? – додав за хвильку.
– Чому ти її так ненавидиш, Максе?
– А ти її любиш? Ти задумувалася, яке життя вона прожила?
– Вже ж не краще від нашого!
– Не кричи. Почують. Твоя мама – чудовисько. Я завжди відчував, що від неї пахне людською кров’ю. І бідою. Ніхто з нас нічого не знає про її минуле, а я тобі скажу, що там, скоріше за все, – таке, що й подумати страшно. От і маємо неприємності тепер через неї – цікавляться ж не нами!
– Нею?
– Цікавляться тепер усіма. Шукають останки того німця, пригадуєш, я колись тобі говорив? Шукають ще щось, я шкірою відчуваю…
– Он воно що, – тихо мовила Марина. Її очі неспокійно блудили стелею. – Он воно що, – повторила ще тихіше.
– А ми ж як останні вар’яти. Ані розпиталися в людей, ані з твоєї мамусі не вичавили, ані в її колежанки, Лебезунихи… Та теж – хитра. Про скриньку нічого не знаємо. А що б ти сказала, якби ті… товаришечки… до всього іншого ще й скринькою зацікавилися, га?
– О Боже!
– Тоді з нас не злізуть. На роботі тепер ні пройти, ні проїхати, парторг свої баньки наставить і дивиться на мене, ніби я йому сотку винен. Ті… будуть тепер викликати й питатися…
– Що ти їм пообіцяв? – стрепенулася Марина.
– А нічого! Я що-небудь знаю?! Ви з мамунею ніби води в роти понабирали. Навіть про старого свого до пуття не відаю: а вони пита-а-али!
Запала мовчанка. Дружина зараз нагадувала Максові набундючену сову, заціпенілу в своїх незрозумілих пташиних роздумах.
– А тепер слухай мене. По-перше – мовчати! Ні на роботі, ні сусідам – затям це собі, закарбуй на носі! – знову заговорив Макс. – Ми нічого не знали й не знаємо, і взагалі нічого не трапилося. По-друге – потрібно якось розпитати стару про того німця Гюнтера