Після життя на Дрогеді атмосфера, що панувала в монастирі Святого Хреста, видалася Меґґі та Стюарту якоюсь дивовижно мирною та спокійною. Особливо після школи Пресвятого Серця у Вахіне. Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка – найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі прóстори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».
У монастирі й справді панували мир і спокій, бо пожильців тут було мало: люди, що мали достатньо грошей, щоб посилати своїх нащадків до школи-інтернату, віддавали перевагу Сіднею. У монастирі витав запах мастики та квітів, а його високі коридори повнилися тишею й атмосферою благочестя. Голоси лунали приглушено, життя йшло немовби за тонкою темною вуаллю. Їх ніхто не бив палицею, ніхто на них не кричав, і з ними завжди був отець Ральф.
Він досить часто навідувався до дітей, забирав їх до себе додому й невдовзі пофарбував у вишуканий яблучно-зелений колір спальню, в якій зупинялася Меґґі, купив туди нові штори на вікна та нове покривало для ліжка. А Стюарт спав у кімнаті, яка так і лишилася кремово-брунатною після двох ремонтів; просто отцю Ральфу ніколи не спадало на думку, поцікавитися, чи подобається там Стюарту: хлопець був чимось на кшталт доважки, наче його доводилося запрошувати до себе, тільки щоб не образити.
Чому йому так сподобалася Меґґі, отець Ральф не знав, утім, він над цим і не замислювався. Хоча його проникливий розум підказував: усе почалося з почуття жалості, яке вразило його того дня на запиленій залізничній станції, коли він побачив нещасну малу, що стояла віддалік, відокремлена від родини, бо вона дівчинка. Однак питання, чому Френк тримався осторонь, його не цікавило взагалі, й жалості до нього священик не відчував. Бо було у цьому хлопцеві дещо, що вбивало ніжні почуття: лихе серце та душа, якій бракувало внутрішнього світла. Але ж Меґґі… Вона розчулила його надзвичайно, і отець Ральф до кінця не розумів чому. Йому подобався колір її волосся, колір і форма її очей, дуже схожих на материні й тому надзвичайно гарних, але набагато ніжніших і більш чуттєвих; йому подобалася її вдача; він розумів, що це вдача суто жіноча – поступлива, але надзвичайно сильна. Ні, Меґґі не бунтарка, навпаки: усе життя вона коритиметься, рухатиметься в межах своєї жіночої долі.
Однак цілісного й вичерпного пояснення з цього не складалося. Можливо, якби отець Ральф заглянув глибше собі в душу, то побачив би, що його почуття до цієї дівчинки стало дивовижним результатом поєднання часу, місця та особистості. Ніхто не вважав Меґґі вартою уваги, і це означало, що в її житті був незаповнений простір, який він міг би заповнити