Фі ніколи не втрачала самовладання, не втратила вона його і тепер, але її тонкі губи стали ще тоншими.
– Я так не вважаю, Мері. Бо маю доброго чоловіка, і ви це знаєте.
– Доброго, та без копійки за душею. Яке було ваше дівоче прізвище?
– Армстронґ.
– Оце так! А ви, бува, не з роду Родеріка Армстронґа?
– Він – найстарший із моїх братів. А його тезко був моїм прадідом.
Мері Карсон підвелася і змахнула нарядним крислатим капелюхом мух, які демонстрували мало поваги до людей високого соціального статусу.
– Тоді ви шляхетнішого походження, ніж Клірі, хоча я й сама з їхнього роду. Невже ви так палко покохали Педді, що зважилися все це кинути?
– Чому я це зробила – то моє діло, Мері, а не ваше, – спокійно мовила Фіона. – Я не бажаю обговорювати свого чоловіка, навіть із його сестрою.
Глибокі зморшки з боків великого носа Мері Карсон стали ще глибшими, а очі трохи вирячилися.
– Ти ба, яка гонориста цяця!
Більше вона не приїздила, зате часто приїздила її економка, місіс Сміт, не раз повторюючи пораду Мері Карсон стосовно одягу.
– Послухайте-но, – якось сказала вона. – У моєму помешканні є швацька машинка, якою я ніколи не користуюся. Я накажу двом чорноробам принести її вам. Якщо вона мені знадобиться, то я сама до вас прийду. – Жінка поглянула на малого Гала, який весело борюкався на підлозі. – Мені подобається звук дитячих голосів, місіс Клірі.
Кожні півтора місяці з Джилленбоуна привозили підводою пошту – то був єдиний контакт із зовнішнім світом. У господарстві Дрогеда була вантажівка «форд», іще один спеціально перероблений «форд» із баком для води на кузові, легковик моделі «форд-Т» та лімузин «ролс-ройс», але, здавалося, ніхто не їздив ними до Джилі, окрім Мері Карсон, та й то нечасто. Сорок миль – то було далеко, як до Місяця.
Блуї Вільямс, що мав контракт на доставку пошти по району, витрачав півтора місяці на те, щоб охопити всю підвідомчу територію. Його плосковерху підводу з величезними десятифутовими колесами тягнула прекрасна запряга з дванадцяти ваговозів, і була вона завантажена всім тим, що замовляли далекі поселення. Окрім Королівської пошти він розвозив бакалію, бензин у бочках місткістю сорок чотири галони, мішки з зерном, коленкорові мішки з цукром та борошном, дерев’яні ящики з чаєм, мішки з картоплею, сільськогосподарські механізми, замовлені поштою цяцьки, одяг з ательє Ентоні Гордерна в Сіднеї та ще багато чого, що треба було везти з Джилі до сільських закутнів. Пересуваючись із гідною подиву швидкістю двадцять миль на день, він всюди був бажаним гостем; у нього вивідували новини та відомості про погоду в далеких краях, йому вручали пачки грошей, ретельно перемотані смужками паперу з нашкрябаними на них замовленнями на товари, які він мав придбати в Джилі, йому віддавали старанно виписані листи, які потрапляли до брезентового мішка з написом «Залізниця „Велика долина“,