Ті, що співають у терні. Коллін Мак-Каллоу

мою думку, саме ці пси є набагато ближчими до таких, якими їх замислив Господь Бог, – спокійно відповів отець Ральф. – Завжди насторожені, розумні й майже не приручені. Я, наприклад, віддаю перевагу саме таким тваринам, а не домашнім улюбленцям. – Він усміхнувся. – Це ж стосується і котів. Ти не звертав уваги на котів, що нишпорять по сараях? Вони ж дикі й шалені, наче пантери, і людей до себе й близько не підпускають. До того ж вони – чудові мисливці, і людина їм не потрібна – ні як годувальник, ні як господар.

      З торби на сідлі він дістав кусень холодної баранини та бутерброд із маслом, відрізав шмат собі, а решту подав Френку. Поклавши хліб із маслом поміж ними на колоду, отець Ральф із задоволенням впився білими зубами в м’ясо. Спрагу він вгамував водою з брезентового бурдюка, а потім скрутив цигарку.

      Неподалік росло поодиноке дерево; отець Ральф тицьнув на нього цигаркою.

      – Отам і заночуємо, – сказав він, розв’язуючи мотузки на своїй ковдрі й знімаючи сідло.

      Френк пішов за ним до вільги – дерева, яке вважалося найкрасивішим у цих краях Австралії. Воно мало щільне блідо-зелене листя майже бездоганно-круглої форми. Його крона росла так близько до землі, що до неї легко дотягувалися вівці, й тому знизу майже всі вільги були «підстрижені» рівно, наче кущики у парку. Якщо почнеться дощ, Френк з отцем Ральфом знайдуть під цим деревом кращий притулок, аніж під будь-яким іншим тутешнім, бо зазвичай австралійські дерева мали значно тоншу листву, аніж дерева у менш посушливих краях.

      – Ти нещасливий, Френку? – спитав священик і, позіхнувши, ліг під деревом і заходився скручувати ще одну цигарку.

      Френк стояв від отця Ральфа на відстані двох кроків; він повернувся і підозріло поглянув на нього.

      – А що то таке – щастя?

      – Ну, твій батько та брати тепер щасливі. Але не ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?

      – Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.

      – До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, – зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.

      – А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.

      – Від нього?

      У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.

      – Скільки тобі років, Френку?

      – Двадцять два.

      – Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?

      – Ні.

      – А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина в тебе була?

      – Ні, – відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».

      – Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.

      – Він триматиме мене, аж поки я не помру.

      Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.

      – Добраніч, – сказав він.

      Вранці темні