Культурология. Дмитро Донцов

було українство «болоховців», це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю – яка ми вже бачили – топчуть як вороже «поступу» і «людяності» наше минуле: і оту «Милость Божію», і велику мудрість князів, козацтво – все, на чім не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів «виродження»… Тому українство цих «болоховців» завжди знайде «зрозуміння» в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і більшовики, як людину далеку всякого «вузького націоналізму», як людину, що «відкидала всякі убогі теорії про святість нації» і «самостійницькі тенденції»; як людину, яка «сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки»; що, очистивши ідеологічну атмосферу… від…націоналізму та безґрунтовного революційного бунтарства, виразно поставила боротьбу трудящих мас України на соціалістичний та інтернаціональний ґрунт».

      Пригадайте собі, як ненавидів Драгоманов Шевченка саме тому, що був він воскресителем наших «реакційних» і «ретроградних» традицій історичних! Передивіться, з яким «архаїчним», не «поступовим запереченням ставився Шевченко до понять «чужини» і «чужих людей», «чужої землі», «чужого піску», «чужого поля»! Якою домінантою звучить в нього нехіть до «чужих людей», нехіть чисто старолітописна, «величківська», а з другої сторони – пригадайте сентиментальні базікання Драгоманова про «рідну сестру» у слов’янстві, і ви побачите непроглядну пропасть між двома епохами, з них одної був довбушем Драгоманов, а воскресителем другої – Шевченко.

      Пригадайте далі злобні уваги Драгоманова проти «фанатизму» Шевченка, і про те, що «людина цілком не винна в тому, чим вона стала і що робить», що винні «порядки, при яких живе вона. Пригадайте, як він докоряв, що «Шевченкові ця нова думка була цілком невідома», бо «він усе по-старому судив та карав людей». Пригадайте, як докоряв Шевченкові його «віру якогось пуританця XVІІІ століття»! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка «сім’я менша, громада» мусила «приноситися в жертву» великій громаді – Україні! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка бракло «широких ідей нових часів»! Як обурювався, що можна було «ставити одну породу настільки вище від інших, як це робив Шевченко» («Нема на світі України, немає другого Дніпра») – і ви побачите, яке провалля ділило Драгоманова від Шевченка, побачите дві, відгороджені пропастю одна від другої, епохи, які ті люди в собі втілювали: перший – хирляву, згангреновану епоху демократизму і космополітизму, другий – велику епоху нашої старовини, блискучу, свіжу, таку мужеську, в порівнянні з миршавими «новими думками» соціалістичної драгоманівщини…

      Цебто тих часів, коли – як мріяв Шевченко – не «гречкосії» стали знову «лицарськими синами», а навпаки – коли наша «еліта», наша інтелігенція до решти сплебеїзувалася, сфелашилася.

      Побачите, якою облудою є, коли драгоманівці «шанують» Шевченка, який був запереченням, гострим і непримиримим, всякої драгоманівщини.

      У початках XІX віку запанувала в нас «мудрість» смерда, «мудрість» скіфа-орача. Три віки