Дрантя далі теліпалося, мов облізлі крила. Сірий скинув залишки футболки, жбурнув у Звіра, ніби так можна було його здолати. Той відкинув від себе шмаття й посунув уперед, явно намірившись завдати противнику більшої шкоди, ніж пошкоджене ребро. Голова трохи крутилася, одначе загрозу перед собою Сірий бачив чітко. Уже не горлав. Знову набичився, стиснув зуби та перейшов у свою першу та, як підозрював, останню контратаку.
Або йому таки вдалося вдарити Звіра, знайшовши шпарку в обороні, або той сам дозволив стукнути кулаком просто всередину роззявленої татуйованої пащі.
Бо відразу влупив сталевий молот, в очах потемніло. Падаючи, Сірий міг думати лише про одне – треба згрупуватися, прикрити череп, живіт та яйця й вірити – рефері не душогуб, не дасть Звірові добити його.
Вуха ніби враз заклало товстим ватяним шаром, крізь який линуло:
– Уставай! Уставай!
– Добий! Добий!
Був іще один удар, ззаду. Не сильний, не смертельний, його просто копнули, вимагаючи підводитися.
Нема дурних.
Сірий заплющив очі й дочекався-таки фінального свистка. З рингу його вивели попід руки.
Уже на вулиці, хитаючись, трусячи головою та намагаючись розігнати світлу крупу перед очима, попросив старшого вставити цигарку в рота й дати підкурити.
Руки ще трусилися, у голові гуло, а ребро боліло при найменших рухах так, що не лишалося сумнівів – зламане, таки не вберігся. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки. Навчився цьому в колонії. Курити, не виймаючи рук із кишені, уважалося там особливим шиком. Те, що відсидів двічі, спершу – за крадіжку, по малолітству, потім – за бійку, під час якої смикнув чорт показати ножа, вважав своєю перевагою. Життєвий досвід, як не крути. Нинішний перелом – усе ж невелика плата за можливість отримати сто доларів. А зону вважав реальною можливістю відкосити від військового призову. Іншого шляху, ніж до війська чи в тюрму, Олегові Сіренку після закінчення Броварської середньої школи не відкривалося. І ту скінчив за програмою, яку викладали тюремні вчителі.
Усе ж таки життя – штука, улаштована правильно, підсумував він, затягуючись знову. Ким би став, відбувши службу? Хіба подався б у менти, туди зараз брали всіх без розбору. А бути ментом недобре. Не те саме, що вітатися з ними, коли охороняють тебе під час акцій. Щойно ж вийшов за амністією й відсвяткував двадцять років, відразу запросили до спортивного клубу. Саме по собі ходіння в спортзал – не робота, за неї не платили. Та Сірому сподобалося інше: їх, простих та нормальних пацанів, залучали до реальної охорони порядку на київських вулицях. А ось за таке давали грошей.
Скласти, що капає за місяць, так нічого собі. Виходить мінімальна зарплата в гіршому разі. У кращому вдається