Назустріч неквапом сунув джип, Котя впізнав своє авто, махнув рукою. Машина проїхала трохи далі від термінала, пригальмувала. З водійського місця, лунко хряснувши дверцятами, вийшла, точніше – випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.
– У мене гроші скінчилися! – вигукнув Котя замість привітання. – Узагалі диво, що ти вже тут!
– Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, – сухо відповіла білявка. – Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.
– О! Це яке? Небо впало на землю?
– Гора прийшла до Магомета, – відрізала дівчина. – Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.
– Так ми ж ненормальні! – Котя широко всміхнувся.
– Ти ненормальний, Стогов, – відрізала білявка. – І мені це набридло. Сам знаєш.
– Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?
– Більш ніж досить. А ще я багато думала.
– З чим тебе й вітаю.
– Дякую. Ти відпочив?
– Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.
– Можеш бухати далі, Стогов.
– Так, спокійно. Хіба ми не…
– Ми – не! – білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. – Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви – мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина – моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.
Котя пустив сумку на асфальт.
– Може, ну його? Удома поговоримо?
– Уже. Я все сказала. Є що – додай.
Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.
– Пішла ти, – це прозвучало беззлобно. – Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.
– Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! – білявка розвернулася, сіла в машину. – Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!
Хряснули дверцята.
Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу – ледь не зачепив найближче «шевроле».
– Хоп, – промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.
Поруч кахикнули – підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.
Прилуцькі.
Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.
– Проблеми?
Поруч