– Я звикла, – мовила вона тихо. – Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.
– І я не пригадую нічого схожого, – легко погодився Котя. – Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно – багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!
– Ви всюди були?
– Багато де, – Котя говорив серйозно. – Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…
– Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.
– Ніхто не нарікає, Юлю, – він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. – Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?
– Ні. Звідки…
Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.
– І що ця фігура означає?
– Ось такий у друга там прибуток. У Києві – те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники – і аж туди! – він знову кивнув у бік втомленого депутата. – Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.
– Ми теж… ніби.
– Отож, ніби, – Котя знову відмахнувся. – Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на Лук’яна.
– Лук’янівське…
– Воно. З лютого там упрівав. Закрили, як завжди буває, ні за що. З кимось не поділився чи когось не того підтримав грошима… Знайомі в мужика є скрізь, досить круті. Я адвоката підкинув, шкільний товариш. Той розкрутився, ніби наша брала. Коли хоп – знаходять захисника з проламаним черепом.
– На смерть?
– Живий. Говорити наново вчиться. А так нічого. Менти кажуть – гопота. В адвоката – розряд з бойового самбо, ми разом із ним колись займалися, то так, до слова… Поки іншого знайшли… – Котя безнадійно махнув рукою, даючи зрозуміти, що далі нема, про що говорити. – Коротше, чоловік викупив себе з тюрми за гроші, за третину більші від початкової суми. Ще заплатив, аби справу закрили швидше. З криміналом же на кордон не