За висловом мого старого знайомого, художника, кімната творчої людини – це сюрреалістична картина, хаос в якій має, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихін. Дивлячись на розгардіяш у власній квартирі, я жалкував, що жодного геніального мазила немає поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, і може, хтось створив щось схоже на «Герніку» Пабло Пікассо. І нехай розтерзаний кінь був колись гіпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на підлозі, розкришився, а жінка, котра безпомічно закинула голову назад, була порцеляновою, моє серце стислося від досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди – ще з часів діда-прадіда. Погляд ковзнув вздовж кімнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пікассо, бо ми колись зруйнували стіну між невеличкими конурками, щоб було вільно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тільки зараз збагнув, що розміри цієї кімнати саме такі, як у знаменитої «Герніки» – 3,5 на 8.
Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю міліціонера. Чолов’яга, обливаючись потом, почав задавати мені дурнуваті питання млявим голосом. Ну, а цей уособлює тут бика, який там, на картині, дивиться байдужими очима на трагедію маленького міста, подумалось мені. І хоча в квартирі, окрім нього, нікого не було, я реально почув вибухи, постріли, свист падаючих бомб – це було початком війни, яку мені оголосили. Знав наперед, що звідсіль нічого не зникло, бо те, що шукали злодії, шукаю й я.
Розпуста мимоволі
Цей термін з’явився ще в Древній Греції. За легендою, лісні німфи заманювали мандрівників у гущавину й там виробляли з ними таке, що потім бідолахи вже не могли й не хотіли жити зі своїми дружинами. Чоловіки божеволіли й тікали в ліси в пошуках розбещених німф.
Моїй дружині наші ескулапи інкримінували не тільки шизофренію, а й німфоманію, яка виникла в рамках маніакально-депресивного психозу.
Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував від цікавих її надмірну хіть, вона – мою періодичну пиятику.
– Можеш мене вбити, – сказала вона того вечора, затримавшись на роботі до єдиного удару годинника, тобто до першої години ночі. – Я справжня хвойда. Але, але… Я люблю тільки тебе.
– Тобі погано зі мною? – стурбовано запитав я, відчуваючи тремтіння власного голосу, і здивувався, що щось в мене ще могло тремтіти, бо в грудях закам’яніло відразу і, як потім виявилося, на віки вічні.
– Ні, любий! Просто зі мною діється щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собі навіть дивитися в бік… Ну, ти розумієш? Та щойно опиняюся поруч – і все, втрачаю розум. Мені байдуже до віку, до зовнішності, до моралі того, з ким… Ну, ти розумієш? Я далі не можу дурити тебе й себе, бо вже ні про що інше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумієш?
Ні, я не розумів.