Реквієм для Рози. Раїса Плотникова

стоїть жінка у формі антихриста і звертається до мене так, ніби ми вже сто років знайомі, ніби в нас колись була одна на двох годувальниця, ніби ми на «ти» з пелюшок.

      – Пішли зі мною! – сказала так, мовби я її підневільна й ніяких заперечень у цілім світі не існує.

      – Не можу, – відповіла я, зіщулившись чи то від страху, чи то від огиди, яка вмить наспіла мене чорною хвилею, – аж в очах потемніло.

      – А я не питаю, можеш чи ні, – ошкірилась Роза. – Я кажу, пішли!

      Я підвелася, але враз згадала про комісарчика і знову сіла на лаву.

      – Мені наказали сидіти тут і чекати, – промовила твердо.

      Я не знаю, що трапилося б далі, що сказала б мені ще ця сердита до люті жінка, якби із найближчих дверей не вийшов той, кого я подумки називала комісарчиком.