Того дня, розчинивши двері навстіж, побачив двох чолов’яг із абсолютно однаковими зачісками, а точніше, без зачісок, бо їхні лискучі черепи голилися ретельніше за підборіддя. Далі описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всім, і мені в тому числі, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочі.
– Нам би побазарити, – прогундосив один із них. – Можна, папаша?
– А чого ж. Якщо – з миром, то можна все, – відповів я, хоча в «папаші» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо ні статурою, ні виразом обличчя ми не співпадали, та й за віком я ледь-ледь міг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тоді, коли отримують паспорт.
– Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, діла треба рішать… – промовив важкоатлет за номером два.
– Пішли на балкон, бо в квартирі зона ризику, – бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульців.
– Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навіть пальцем ні-ні, якщо домовимося, звісно… Поняв?
І тут мене трохи понесло:
– А ти мене на «поняв» не бери, – ошкірився по-їхньому. – Тут ще я хазяїн. Поняв?
– Та ладно, ладно – розберемося. Ми ж не фраєра якісь. Можемо поговорити й на балконі, аби з толком.
Останнє речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врівноважило словесну перестрілку, і за мить ми розташувалися на тісному просторі стандартного совдепівського балкона, із якого було видно всі вікна сусіднього будинку й клапоть синього неба.
– Не шикарно живеш, – знову прогундосив той, що назвав мене папашею. – Ми могли б значно покращити твій побут.
– Ще чого! – хмикнув я, відчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусає мене не гірше, ніж сумнозвісний ґедзь. – Дбайте про себе, а моє хазяйство – то моя приватна власність і моя парафія…
– Та не хочеш, то нехай так і буде, тільки ми тут зі своїм ділом…
– То чого носа сунете в чужі справи? Кажіть.
І так я твердо мовив оте останнє слово, що вони вже не чіплялися більше, а одразу заговорили по суті, перебиваючи один одного:
– Нам треба план лубенської Замкової гори…
– Та не тільки гори, а й підземелля. Ну розумієш, мабуть?
– Платимо готівкою, а якщо щось нариємо, додамо відсоток…
– Наші люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде… Коротше, що там у тебе є по Замковій горі й підземеллю?
Мені одразу нестерпно захотілося позбутися цих крутеликів, випхати їх обома руками за межі власної території, але, тверезо оцінивши обставини, зрозумів, що силові методи не дадуть бажаного ефекту, і тоді цупкий мозок миттєво почав працювати над стратегічним планом по звільненню моєї приватної території від несподіваної бритоголової напасті. Але чомусь нічого вагомішого, ніж брехня, на думку не спадало, і я непереконливо промимрив:
– І хто вам сказав, що в мене є якісь плани? Загальні відомості, звичайно, є, бо на те ж я й копирсаюся в історичних фоліантах, та якби були плани печер… Ні, хлопці, я б вам їх нізащо не віддав – я б сам вже давно займався розкопками.
– Не чуди, папашо! За які такі статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобі те дозволив без паперів, на які теж потрібно купу бабла й такий дах, котрого тобі до гроба не мати?
– Ну, може, й так… Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скільки літ ходжу в доцентах.
– Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справі говорити. Так пошукаєш плани чи як?
– Нічого мені шукати, – я маю таку пам’ять, що й те, чого не було, пам’ятаю, а вже те, що бачив раз, до смерті не забуду. Немає в мене ніяких таких мап і планів.
– Та-а-к… Значить, не домовились? – напустив на себе суворості той, що дратував мене папашею.
– Немає про що домовлятися.
На цьому наша перша, але не остання зустріч обірвалася. Колоритні особи зникли за дверима, залишивши по собі міцний дух чоловічих парфумів з домішками поту, бо спека на дворі стояла така, що навіть мозок плавився, як смалець на пательні, не кажучи вже про зайві кілограми ваги. Кілограмами я не переймався, бо зайвих у мене ніколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався – втрата свіжої думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка відтоді напосіла, покотилася кавалком і почала обростати домислами. Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж місці… Підстави були вагомі: поява візитерів – раз, а по-друге – те, що я їм не сказав, було моєю