Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

Целенбау Ольжич сидів у камері 14, де в’язні були в кайданах, себто приречені на скору смерть. Кайдани були прикуті ланцюгами до цементної підлоги. Тільки Ольжича не приковували, бо його раз по раз брали на тортури та допити. Яким дивом тримався поет із потрощеними кістками, пробитою головою і повідбиваними нутрощами – одному Богу відомо. Але як з нього не знущалися кати, та не почули ані слова, ані стогону з його запечених кров’ю губ… 9 червня 1944 року його притягли до камери і кинули на цементну підлогу, а коли по якомусь часі кати повернулися, щоб знову тягти його на допити, Олег Ольжич уже був мертвим…

      Коли стало відомо про його загибель, в’язні у всіх камерах молилися за упокій його душі…

      У незалежній нині Україні виходять твори Олега Ольжича, про нього за сценарієм письменника Леоніда Череватенка знято фільм «Я камінь з Божої пращі». Його іменем названо вулицю. Він нарешті повернувся до країни й народу, за яких віддав своє життя, прийнявши люті муки…

      Такої ж готовності до самопожертви була й Олена Теліга.

      Вона суворо підпорядкувала себе «безсмертним і невмолимим вимогам нації», бо була переконана, що тільки повне підпорядкування себе інтересам нації й «дозволить їй стати перед світом на весь свій потужний зріст!» Про це Олена Теліга писала в статті «Братерство в народі», різко застерігаючи своїх однодумців від використання «тріскучих слів і блискучих гасел», якими двадцять років більшовицька Москва засипала українську свідомість: «І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер, понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові – братерство в народі».

      Надзвичайно болісно поетеса переживала розкол з друзями, які підтримували уряд УНР в екзилі і не розуміли її переходу до Організації українських націоналістів, яка була в опозиції до нього. Свідомість, почуття не могли сприйняти роз’єднання недавніх друзів, побратимів, вона намагалася стулити ці дві половинки єдиного українського організму, але її відштовхували друзі, ображали й судили. Як пережити це страшенне напруження думки і почуттів?

      Підгинаються, в’язнуть ноги,

      Очі п’ють безпросвітну тьму;

      Мить одна – і безсилий стогін

      Розколише застиглу муть.

      Та це був лише початок болісних переживань. У 1940 році відбувся розкол ОУН на два крила – бандерівців і мельниківців. Сповідуючи святу ідею братерства в народі, органічного відчуття нерозривного зв’язку крові, Олена Теліга не могла змиритися з абсурдною позицією тих, хто в ім’я пріоритету партійних програмових засад наважується на братовбивство.

      Убивство пострілом у спину 30 серпня 1941 року на вулиці Житомира двох багатолітніх членів Проводу ОУН Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського потрясло Олену Телігу. Важко в це було повірити, важко пережити,