Початок дев’яностих остаточно витравив рештки піонерського виховання, а недовірливості потрафив, так що зараз я б навіть святому Петру не повірив, якби він люб’язно розчинив переді мною двері відомо куди. Обов’язково або гранату спершу пожбурив би, або хоча б придивився з-за рогу, якщо немає гранати.
На щастя, цей шлях навряд чи колись переді мною розкриється. Що ж до альтернативного – то, сподіваюсь все-таки, що кожному дається по вірі його, й через певний термін на мене чекає повне й безболісне небуття.
Хоча, звісно, й тут сумніваюся. Не довіряю на сто відсотків ані натхненним пропагандистам життя після смерті, ані так само твердим переконанцям гниття після того ж самого.
Отож, коли Ігор рушив вперед, я прилаштувався за спиною. Готовий як до того, що все, ним сказане – щира правда, й десь у лісі заховано Машину Часу з механічним лічильником днів, місяців, років і тисячоліть, а також важелями, оздобленими слоновою кісткою; так і до інших варіантів.
Наприклад, що Ігор розвернеться, покаже рукою на кущі й заірже дурнувато: он, мовляв, там прихована камера, я вас вітаю, з вас посміялися.
Або на глухій безлюдній стежці з кущів вийдуть ще троє і скажуть…
– Стоп! – сказав я несподівано сам для себе, й слід віддати належне, Ігор зупинився, як наче гальма спрацювали. Навіть черевика на землю не опустив – так і залишився стояти одноніж, ніби лелека в холодному озері.
– Прошу? – постоявши так з секунду, Ігор таки опустив ногу й розвернувся до мене.
– Мені треба додому, – пояснив я. – І потім ще в одне місце.
– Навіщо? – Ігор підняв ліву брову. – Якісь справи? Чи мають вони хоч якесь значення? Ви сюди не повернетесь. Якщо комусь винні гроші – то нехай кредитор згадує вас незлим тихим словом, бо він би їх у будь-якому випадку не отримав. Якщо винні вам, то вони теж вам не знадобляться. Кохана? Для неї ви теж повинні були зникнути ще учора вранці.
– Кішка, – пояснив я. – У мене кішка лишилася. Їй же не поясниш, коли я мав зникнути.
Якусь мить Ігор дивився на мене з дивним виразом на обличчі – чи то як на рідкісного придурка, чи то навпаки, з повагою. Потім знизав плечима.
– Що ж, – він знову розвернувся у бік кафешки. – Я зачекаю. Скільки вам часу потрібно?
– Якщо все нормально – то зо три години. Якщо раптом щось піде не так…
Ігор ще раз ворухнув лівим плечем. Подумав. Звів очі до неба, як наче порахував щось.
– Що ж… – пробурмотів наче сам до себе, потім все-таки пояснив:
– Вікно вмикається періодично. До наступного увімкнення чотири години, а місце появи прецесує, цебто… е-е-е… рухається. Не по прямій, а…
– Я знаю, що таке прецесія, – мені стало трохи образливо, але Ігор вдав, що цього не помітив.
– Чудово, – сказав він нейтральним тоном. – Отже, маємо чотири години. Посиджу десь тут. Не встигнете – дзвоніть… якщо зможете вижити.
– Гаразд, – непривітно буркнув я (а хто зрадів би від такого напуття?) і швидким кроком рушив туди, звідки прийшов.
Звідки