Лев побожно перехрестився.
– А що з твоїми родичами? – запитав перегодом.
– Мати Предслава померла майже одразу після мого від’їзду, – сказав Тугар. – Брат із сестрою кудись виїхали. Ніхто точно не міг мені сповістити, куди саме, але мені все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львів. Мій господар Стоян дізнався, що їх обох забрав із собою Світозар, твій воєвода. Отож, князю, я й насмілився підійти до тебе, але твоя дружина мене зловила.
Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:
– Я не знаю твого брата і не знаю, чи він зі Світозаром. Та й воєвода далеко звідси. Але я все ж таки можу тобі допомогти.
– Дякую, князю! – схилив голову Тугар.
– Ти говорив, що десять років був серед соломоничів, а вони, ми переконалися, чудові воїни. Сподіваюся, ти також.
– Я багато чого навчився у лицарів Храму, але куди мені до їхньої майстерності!
– Такі воїни мені потрібні. А там, дивись, із Світозаром якось здибаєшся.
Тугар підвівся з лави і шанобливо схилив голову:
– Наказуй, князю!
– Почекай кілька днів. Нехай Стоян ще збагатиться на декілька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.
Коли Тугар пішов, Мстислав, який за всю розмову не зронив і слова, замислено сказав:
– Вони мені дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би під Звягелем надовго. А так один штурм – і місто було захоплене.
– Та й під Бакотою всі билися, як леви, – підтвердив брат. – Напевне, така доля воїна – щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в іншому місці. Одне радує, що Едуард, наш побічний родич, живий.
– А Тугар? – запитав Мстислав. – Ти щодо нього маєш якісь плани?
– Кажу ж, такі воїни мені потрібні. А у де Пардо поганих не було.
– Навіщо тобі такі воїни? Щоб іти на Литву, достатньо й озброєних, із смердів.
Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.
– Не для цього, – нарешті сказав він. – Тугара я кудись відправлю. Наприклад, до того ж Світозара.
– Чого він і добивається.
– Мені потрібні такі люди, – повторив Лев. – Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я не думаю, що він насмілиться мене ошукати. Собі ж вийде дорожче.
Мстислав затримався у Львові ще на три дні. Прощаючись, Лев заспокоїв його:
– Передай дядькові, щоб не тривожився. Я не підніму меча на брата. Хоч Шварно і не бажає розкривати мені свої плани, я не заважатиму йому. А якщо і побачить моїх воїв на землі литвинів, то нехай знає: туди я пішов не з власної волі, а під тиском монголів. Але, Мстиславе, хочу, щоб ти переказав Василькові: нехай він не радіє з успіхів Шварна. Литвини ще не забули ні походів нашого батька, ні моїх з монголами. Не думаю, аби