Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.
– Як їх звали? – підійшла ближче Цвітава.
– Неждан і Злата, – повідомив Тугар.
– Щось пригадується… Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвітава.
Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.
– До чого тут це? – засумнівався він.
– Золото в імені, золото у волоссі, – таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.
Вона лише ствердно кивнула головою.
– Що з ними сталося? – скинувся Тугар.
– Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.
– Не вони…
– А когось князь відправив на сторожу границь, – додала Цвітава. – Але…
– Що?..
– Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина…
III
Мстислав тривожно подивився на брата – таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно – навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися – було, але такої люті… Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.
Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі – Холм, де за нього вирішили його долю.
– Леве? – обережно покликав Мстислав.
Лев не обертаючись промовив:
– Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану…
– Мене попрохав дядько, – спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:
– Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили – ти приїхав; попросили приїхати сюди – також.
Лев обернувся до Мстислава.
– Знаєш, що образило найбільше? – запитав він. – Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.
– Він боявся твого гніву, – відповів Мстислав.
– А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна було просто повідомити мене? А так зібралися родичі, отримали благословення від старійшини, і на тому й квит. Правда, ще послали найменшого до старшого. Нічого не скажеш, гарно Великдень почався!
Мстислав перечекав цей словесний потік брата, потім обережно запитав:
– І що ти робитимеш?
Лев іронічно подивився на нього. Безумовно, саме за відповіддю на це питання і відправив Василько наймолодшого племінника до Львова.
– Що робитиму? А давай пройдемося містом! – несподівано