Тут Мстислав цілком був згоден із братом. Відтоді як помер папа Інокентій, який хотів використати Данила для своїх планів (як і Данило його), на римському престолі змінилося три папи, й жоден з них не продовжив справи попередника. Щоправда, причини були різні: якщо Александр IV не бачив у затії Інокентія перспективи, то наступні два просто не могли нічого зробити. Вони навіть не правили з Риму.
Усе це Даниловичі знали від численних католицьких орденів тут, у Русі, й у сусідній Польщі, куди заходили то з набігами, то з миром.
– Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, – вів далі Лев. – І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.
– А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? – запитав Мстислав.
– Наприклад?
– Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!
– По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, – відповів Лев. – По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.
Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.
– Не варто недооцінювати мою дружину, – повчально мовив князь.
Тугар (а це був він) відповів:
– Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.
– Тоді чому ж ти стежив за мною?
– Хотів зустрітися.
– Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?
– Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.
Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.
– Але його має знати воєвода Світозар, – продовжив Тугар.
Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.
– Звідки Світозар знає про тебе? – недовірливо запитав Лев.
– Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.
– Нічого не розумію, – зізнався князь. – Ти з ним бачився?
– Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.
– Далі?
– Я шукаю свого брата Неждана.
– Я маю його знати? – здивувався Лев.
– Ні. Звісно, ні. Але я дізнався, що тут, у Львові, його забрав із собою Світозар, коли відбував за твоїм наказом.
Брати знову перезирнулися.
– І ти хочеш знати, куди я відправив Світозара?
– Так, князю! Знаю, що там я знайду і брата.
– Чому ви загубилися?