Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ганна Ткаченко
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2006
isbn: 978-966-14-9469-4, 9789661494687
Скачать книгу
Маню, води хлопцеві налити, бо рука в нього поранена, – наказував Сава лагідно, міняючи коней та радіючи, що доля так йому посміхнулася.

      – Григорію, а ти відведи коня до Горпини в Горвище, третя хата з кінця по наш бік. Зрозумів? Та забери в неї мої гроші, – пошепки додав він синові. – Тільки цієї миті рушай, одна нога тут, а друга там, бо зараз і хвилина дорого коштує. Подякуєш їй від мене за все.

      Не став більше нічого говорити, бо не час було. Уже і на коня заліз, а Микола все ще не виходив з хати.

      – Поглянь, Проню, чого вони там так довго, чи мені здається?

      – Та нехай наливають, ти мені хоч два слова скажи про дорогу свою, – просила жінка, нічого не розуміючи.

      – Зараз одне скажу: оцей хлопець життя мені врятував. Забереш у Гриця гроші і сховай їх, а коли повернуся, то всім віддамо, щоб ніхто не сердився, – додав їй пошепки. – Зараз чужі гроші вдома тримати не можна, бо сьогодні воно нібито гроші, а завтра – нікому не потрібні бумажки, – говорив, усе поглядаючи на двері. – Усе, вже вийшов. Давай, хлопче, швидше, бо сонце високо, – махав йому рукою, нагадуючи, що час рушати.

      Микола стрілою скочив на дарованого коня, погладив його рукою, і Сава помітив, як радісно світяться його очі. «Так я і думав: випадково хлопець потрапив до червоних. Зараз таких спантеличених багато», – розгладив свої вуса та смикнув за віжки.

      Мабуть, ніколи в Сави не було такого довгого дня, як цей. Повертався він, не поспішаючи, аж під вечір. Стомлено зліз з коня, після чого довго сидів у дворі на лавці, оглядаючи свою хату і господарство, ніби ніколи не бачив.

      – Пішли, дорогенький, вечеряти. Стомився так, що і їсти не хочеш, чи що? – щебетала жінка.

      – Ой, Проню! Тяжкі часи насуваються на нас, тяжкі й страшні! Учора мене за малим не рубонули. Повірили нашому Дем’яну, що я контра. А далі як буде? Страшних вояків бачив, правда, всі такі різні! От цей хлопець теж із червоною зіркою, а мене виручив, нехай йому Бог здоров’я дає. Заплутався, мабуть, у житті та до червоних потрапив.

      – Та ні, він казав, що і батько у нього воює за радянську владу, за краще життя, – випалила Маня.

      – А ти навіщо розпитувала? Дивись мені, а то знову почервоніла, як та півонія! Нам тут іще червоного жениха тільки не вистачало! – розсердився на дочку, а сам усе до неї придивлявся.

      – Та досить тобі, чого ти прискіпався, вона у нас ще молоденька, щоб про женихів думати! – Проня обнімала доньку і гладила її по голівці, мов маленьку.

      – Не той час настає, як би ті женихи нас по світу з торбами не пустили. Правду вам кажу. Сам не вірю, що додому добрався та ще й гроші привіз. Але видно по всьому, що це останній раз. Нові порядки будуть. Та тільки не уявляю, коли такі, як Дем’ян та його дружки, до влади прийдуть… За що така кара? Кара Божа! – вигукнув голосно, чим налякав навіть вечірню тишу.

      – Саво, нема ніякої кари. Поки ти їздив, і в нас влада помінялася, більшовики знову хазяйнують. Декілька днів тому на зборах була організована артіль, кажуть, що перша в нашій губернії. Та й після того нічого страшного не сталося.

      – Спішать,