Микола промовчав, зв’язав дядькові руки, бо бійці уже поверталися до двору. Заводили коней і збиралися спати на сіні.
– Командире, коней же напоїти треба, – звернувся до нього Сава. – Колодязь через дві хати. Відро прив’яжіть до ціпка і діставайте. Дем’ян знає як.
– А ти що, коней досі не напоїв? – здивувався командир, повернувшись.
– Коли? Я ж контру стеріг! – розвів той руками. – Нехай він сам і тягає воду, коней багато, а я постережу його. Даремно з ним возився, чи що? – кричав Дем’ян уже на Саву.
– Я не проти, бо засидівся тут, та й руки в мене позатікали від вашої мотузки, – простягнув їх Миколі, а той на очах у командира швидко їх розв’язав. Раз ніхто його не спинив, він з радістю поспішив поїти коней, а Дем’ян неохоче поплентався за ним.
– А дядько наче не такий і поганий, – знизав командир плечима, дивлячись на Миколу, та все ж вагався: чи правильно робить, бо Микола завтра Щорса побачить, то що про нього розкаже?
– Я теж такої думки. Спокійний чоловік, опору не чинить, нема за що його вбивати. Ревком сам нехай розбирається на місці, – пропонував упевнено Микола, який мав більшовицький стаж аж два роки.
– І я такої думки, – полегшено зітхнув командир. – Ми ще до ранку придивимося до нього, і коли щось не так, то вранці й вирішимо, як з ним бути, – поглядав через невисокий плетений тин на Саву, який вміло тягав воду з колодязя і напував коней. – А що, робити вміє, і руки не як у пана, може, і відпустимо.
– Товаришу комісаре! – кричала з сіней Горпина. – Ви мостіться на сіні, а пораненому я в хаті постелила, бо засне надворі та руку застудить. Воно-то літо і вдень жарко, але земля після дощів сирістю віддає.
– Бач, як за тебе хвилюється, – підморгнув той Миколі, – йди слідом та роби що кажуть, – вперше посміхнувся, показавши свої жовті прокурені зуби.
– Заходь, хлопче, будеш мене з дітьми охороняти від своїх бійців, боюся я їх, а тобі довіряю, очі в тебе добрі, не такі, як у інших, – зізналася Горпина вже в хаті. – Чоловік поїхав на косовицю аж до Десни, а я сама. І треба ж, якраз у цей час то білі, то червоні. Швидше б пережити все. Ти смирний, неначе свій, чого про інших сказати не можу. Лягай на лавці, я там кожуха старого постелила і подушку поклала, а я з дітками на полику буду.
Сама зачинила двері на всі засови та гачки, потай поклала під свою подушку сокиру про всяк випадок, перехрестилася й замовкла. Ніч у ці літні дні дуже коротка, тому вона, наморившись за довгий день, намагалася заснути, але не могла, бо перемагав страх. Згодом заспокоїлася та й засопіла. Прокинулася рано від фиркання коней, коли надворі тільки сіріло. Заметушилася одразу, швидко розтопила піч і в п’яти горшках, які були в господарстві, поставила варити суп. Микола солодко спав на лаві, у дворі теж було тихо, лише Сава поглядав на неї, коли вона виходила за дровами. «Не спить, бідний. І за що йому такі муки?» – думала Горпина і хотіла допомогти, але не знала як. Узявши плетену корзину та лопату, пішла