Допитливість – це вчинок вразливості і сміливості. На цьому етапі процесу підйому після падіння – під час розпізнавання емоцій – ми повинні виявити допитливість. Ми маємо бути досить сміливими, щоб хотіти дізнатися більше.
Я кажу «сміливими», тому що зацікавлення емоціями – це не завжди легкий вибір. Мені треба глибоко вдихнути і поміркувати про відповіді на питання: «Що я ставлю на карту, відкриваючись, щоб розібратися в своїх почуттях і зрозуміти, що насправді страждаю більше, ніж припускала?» або «А якщо насправді винна не вона, а я? Буде прикро, якщо з’ясується, що це я повинна виправляти помилки».
Але знову ж таки позитивні результати допитливості переважують дискомфорт. Дослідження, опубліковане 22 жовтня 2014 року в журналі «Neuron», свідчить, що прояв зацікавленості змінює хімічні процеси в мозку, допомагаючи нам краще засвоювати й зберігати інформацію.[31] Але допитливість некомфортна, тому що пов’язана з невизначеністю і вразливістю.
Допитливість – це маніпулятор. Але це нормально. Іноді ми мусимо осмислити історію, щоб з’ясувати правду.
У своїй книжці «Допитливість: бажання знати і чому від нього залежить ваше майбутнє» («Curious: The Desire to Know and Why Your Future Depends on It») Ієн Леслі пише: «Допитливість не дотримується правил. Їй не подобаються правила, або, принаймні, вона вважає, що усі правила є умовними і їх можна порушувати, якщо хтось озвучив розумне питання, якого ніхто ще не ставив. Вона нехтує усіма второваними стежками, воліючи диверсії, незаплановані екскурсії й імпульсивні повороти ліворуч. Стисло: допитливість – це відхилення від норми».[32]
Саме тому допитливість життєво важлива для цього процесу: відмінний і іноді невизначений курс підйому після падіння також не дотримується правил. Вибір уразливості, необхідної для підйому після падіння і зміцнення сили духу, робить нас трохи небезпечними. Люди, які не залишаються лежати після того, як впали або спіткнулись, часто виявляються баламутами. Їх важко контролювати. А це найкращий різновид небезпечних людей. Вони – митці, інноватори і творці змін.
Найпоширеніша перешкода для зацікавлення емоціями – це пересохлий колодязь. У своїй переламній статті «Психологія цікавості» («The Psychology of Curiosity»)[33] 1994 року Джордж Льовенштейн представив свою теорію стимулювання цікавості шляхом створення інформаційної прогалини. Льовенштейн, професор економіки й психології в університеті Карнегі – Меллон, припустив, що допитливість – це почуття позбавлення, яке ми досвідчуємо, коли виявляємо прогалину у своїх знаннях і зосереджуємося на ній.
Важлива теза цієї теорії: щоб відчути зацікавлення, ми маємо володіти певним рівнем знань або уявленням про тему. Ми не цікавимося тим, про що не маємо уявлення або про що нічого не знаємо. Льовенштейн