І тоді він відкрив очі. Хтось наче прокрутив очні яблука, поставивши райдужки на місце. Тео побачив мене. Стрепенувся й заплакав.
– Тату, тату!
Присівши навпочіпки, я обхопив його холодними тремтячими руками.
– Тобі знову щось погане наснилося?
Малюк горнувся до мене й нічого не відповідав, лише скімлив:
– Тату, тату, тату…
Через п’ять хвилин у замку скреготнув ключ і вхідні двері розчинилися. На порозі у чітко окресленому прямокутникові світла застигла Єва, не розуміючи, чому її син і чоловік сидять, обнявшись, на підлозі у полоненому мороком коридорі.
9
Навесні 2013-го почалися «провали».
Уперше про те, що Теодор немовби кудись «провалюється», застигаючи й упродовж кільканадцяти секунд не реагуючи на зовнішні подразники, я почув від Єви. Була остання субота березня – чи не єдиний за весь місяць ранок, коли ні я, ні Єва нікуди не поспішали. Ми валялись у ліжку та дивились «Ревізор» по «Новому». Новий сезон реаліті-шоу з невгамовною Фреймут стартував кілька тижнів тому.
– Учора дещо помітила, – відкинувшись на подушку, озвалася дружина.
– Умгу?
Протягом минулих трьох діб я відбув дві зміни в Zoom Support – одну нічну й одну денну – та двічі виїжджав таксувати. З учорашнього виїзду повернувся о третій ранку, не заробивши й двохста гривень. Я був утомлений і неналаштований розмовляти. Не хотілося навіть думати. Все, чого прагнув у ту мить, – лежати. Просто лежати й усе.
– Це стосується Тео. Вчора щось сталося. Ми гралися конструктором із кульками, тим, що твоя мама на Різдво принесла, – я кивнув, бо сам вибирав конструктор-лабіринт Cheatwell Marbureka з набором скляних кульок, який потім купила мама, – і Тео раптом завис.
– Тобто – завис?
– Не реагував на мене. Він завмер, утупився в одну точку й… усе. Спочатку я намагалася привернути його увагу, потім торкнулася, потім поторсала, але він не реагував. Ні рухом, ні звуком. Мені здавалося, що він навіть не дихав. Тео… – Єва спохмурніла, їй неприємно було згадувати те, що відчувала, та все ж договорила, – він наче помер на кілька секунд. А тоді повернувся та продовжив запускати кульки лабіринтом. Ніби нічого не сталося.
На екрані Ольга Фреймут влаштовувала скандал у, як на мене, цілком пристойному закладі. Думки не ліпилися докупи, страшенно хотілося спати.
– Гадаєш, щось серйозне?
Єва довго мовчала перед тим, як відповісти:
– Це вже не вперше, Мироне.
– Чому раніше не казала?
– Ну, так… не знаю.
Не відриваючи очей від екрана, я смикнув плечима:
– Я нічого не помічав. Може, просто неуважність. Замислився. Або завтикав та й усе.
– Може, – неохоче погодилась Єва. – Може, просто завтикав.
На тому й зупинилися. Впродовж шести тижнів після інциденту вночі із 14 на 15 лютого кошмари не повторювалися, і я переконав себе, що жахіття не повернуться взагалі. Щось глибоко в мені опиралося тому, щоб послухати – почути –