З телефона долинув плач – ні, радше крик – Теодора. Я подумав, що щось негаразд із мамою, що вона розбудила Теодора, а він спросоння розгубився й так реагує на те, що коїться з бабусею.
– Тобі недобре?
– Не мені! – зойкнула вона. Оглушливий лемент на задньому тлі не припинявся. – Це Теодор! Мені не вдається його заспокоїти, Мироне, він кричить, він безперервно верещить… із ним щось не так, такого ще не було… він прокинувся і кричить, нібито… я не знаю, що з ним.
Я на мигах показав Єві: одягайся. Останнє виявилося зайвим, дружина й так зрозуміла.
– Мам, він уже не маленький, – я ввімкнув гучний зв’язок і поклав телефон на лаву. Ми з Євою похапцем одягалися. – Спробуй заспокоїти. Спитай, може, в нього щось болить, поміряй температуру.
– Він не реагує на мене, – мама опанувала себе, і зі зміни голосу я відчув, як зачепило її моє зауваження. Це справді виглядало трохи тупо: давати поради вчительці з більше ніж тридцятирічним стажем.
– Добре. Нам треба двадцять хвилин.
Розпачливий, надривний і приголомшливо гучний крик лунав, поки я не натиснув кнопку «Перервати зв’язок».
На мені були джинси, тонкий гольф кольору кави з молоком і сірий жакет від Henry Cotton’s із шоколадними латками, тож я впорався швидше за Єву, яка мусила спочатку дати раду панчохам, а потім влізти в тісне, по фігурі плаття.
– Чекай біля виходу, – сказав я, – піджену машину.
Я вихором пролетів вісімсот метрів від сауни «4 х 4» до «Чорної перлини». Не помічаючи, як важко гупає серце, ганяючи жилами загуслу від алкоголю кров, заскочив у Nissan і завів двигун. На секунду – неначе риба, що скинулася над водою, – в голові спалахнула думка, що надто п’яний, аби сідати за кермо, але я тут-таки втопив її в глибинах мозку.
Дружина чекала на правому узбіччі. Я подумки похвалив її, що перейшла на протилежний від «4 х 4» бік, позбавляючи мене необхідності розвертатися або чекати, поки вона перебіжить. Єва пірнула в салон; я краєм ока побачив, що в неї в руках моя зимова куртка, і тільки тоді усвідомив, що бігав до «Чорної перлини» без верхнього одягу.
– Довго чекала?
– Ні. Поїхали.
Я натиснув на акселератор. Зі швидкістю 80 км/год ми помчали Рівненською, потім вулицями Курчатова й Мірющенка, стрілою проминули Чорновола. Я пригальмовував лише перед світлофорами і ямами, а їх на тій клятій Рівненській вистачало, проте навіть на перехрестях стрілка спідометра не сповзала нижче від позначки 30. За двадцять до п’ятої мій Nissan зупинився перед п’ятиповерховим будинком моєї матері на проспекті Миру.
Налякані, спітнілі й усе ще трохи п’яні ми вискочили на третій поверх і ввалились у квартиру. Моя мама зі змарнілим обличчям, сірими півмісяцями під очима та зчепленими на рівні грудей кістлявими долонями, чекала в коридорі.
– Він заснув, – прохрипіла вона.
– Як це? – я так налаштував себе, що зараз доведеться викликати «швидку» або самому їхати до лікарні, що відчув легку