Зазирни у мої сни. Макс Кідрук

Синатрі, проте Містер Блакитні Очі не те що не писав Autumn Leaves, він навіть не першим зробив її популярною. 1956 року Синатра ввів уже відому композицію в альбом Where Are You? за рік до нього піаніст Роджер Вільямс, продавши два мільйони платівок, підняв інструментальну версію Autumn Leaves на першу позицію хіт-параду Billboard, а за п’ять років до Вільямса француженка Едіт Піаф заспівала Autumn Leaves на американському радіо. Та я, схоже, відволікся. Чорт забирай, хто коли-небудь чув про Єву Кессиді в Україні? Навіть в Америці її востаннє крутили по радіо, коли Землею ще ходили мамонти.

      Це просто збіг!

      Але він згадав не лише мелодію, але й пляж.

      Я подивився на Тео й вирішив дещо спробувати. Встав із дивана, пересів за комп’ютер. Відшукав мелодію, яка точно не звучала на пляжі два роки тому. When You Say Nothing At All Елісон Краусс. Краусс, популярна у 90-х, співала в стилі блюґрасс[8], найбільш консервативному піджанрі музики кантрі. Я запустив кліп на Youtube й обернувся до сина:

      – А цю пам’ятаєш?

      Теодор скинув голову, прислухався.

      – Ні.

      Я перейшов на Джуел Кілчер[9] – Stay Here Forever.

      – А цю?

      – Ні, – не задумуючись.

      Наступною за Stay Here Forever у списку відео йшла Intuition[10]. Увімкнув її.

      – А під цю ми танцювали?

      Тео знову мотнув головою, цього разу навіть не поглянувши на мене.

      Тоді я розгорнув Winamp і запустив наступну після Autumn Leaves пісню Кессиді – Time After Time. Ми танцювали під неї. Недовго. На середині приспіву Єва випручалася, сказала, що їй холодно, і повернулась до багаття.

      Кессиді почала перший куплет:

      Lying in my bed I hear the clock tick

      And think of you…[11]

      Теодор посміхнувся та промовив:

      – Під цю танцювали.

      Хтось наче шкрябнув граблями по шкірі у верхній частині мого живота.

      – Звідки ти знаєш?

      Хлопчак винувато зиркнув на мене й не відповів. Наступної миті зруйнував башту Мінас Морґула, розкидавши детальки по підлозі, й вибіг до іншої кімнати.

      Ну, гаразд, скажете ви, мій малий упізнав джазову баладу, під яку я з дружиною танцював на пляжі в Затоці два роки тому, – що тут фантастичного? Штука в тому, що то був лише початок. Те, що Тео витягнув із бозна-яких закамарків свідомості мелодію, яку почув, коли в його роті вилізло зубів менше, ніж пальців у мене на руках, здивувало й, ніде правди подіти, розчулило. Але не насторожило. Зате те, що виявилося далі, почало мене лякати. Дивувати – то закономірно. Але й лякати теж. До чортиків.

      12

      Другий дивний випадок на підтвердження, що з моїм малим коїться щось раціонально непояснюване, стався приблизно через півроку – 17 лютого 2014-го, за три дні до масових розстрілів на майдані Незалежності в Києві. Щоправда, для того, щоб ви зрозуміли, що й до чого, я мушу детальніше розповісти про себе: про те, як одружився з Євою, чим заробляв на життя, а також про Блакитного Монстра, або Жабу.

      Іноземні мови – особливо англійська – змалечку давалися мені легко. Не те щоб я хотів їх учити. Радше навпаки. У молодших класах я не горів бажанням навчатись,